Повзе змія
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-8321-66-9
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повзе змія». Краткое содержание книги:
Це трилер, від якого неможливо відірватися. А фінали в історіях Андрія Кокотюхи завжди несподівані.
— Купив…
— Знову за своє?
— Та ні… Я з рук купив, на базарі, у невідомого мені хлопця. Я його не знаю, а описати зможу, — Ріг запоспішав: — Старший за мене, морда коняча, брюнет, на зріст ми однакові, пальто чорне, простоволосий. Мабуть, наркот або алкаш… Або сам украв десь… Точно, украв і задешево зіпхнув мені, дурному!
— Чому ж збрехав про розпродаж? Для чого збрехав, Ігоре Степановичу?
— Ну… сам не знаю… — Ріг знову дивився собі під ноги.
— То я знаю, — Калита з гуркотом відсунув стілець, підвівся з-за столу, обійшов його, присів на його краєчок стільця, взяв правицею Рожнова за підборіддя, підняв голову. — Цей телефон ти вкрав у підприємця Руслана Микитенка. Знаєш такого?
— Не знаю! — відповідь вирвалася механічно, в очах Рожнова оперативних прочитав переляк. — То в нього хтось украв, а я кажу ж — купив, купив!
— Не хвилюйся. Все може бути, таке теж часто трапляється, згода, — Калита відпустив підборіддя. — Тоді як пояснити, що ти катався на машині незнайомого тобі чоловіка? Того самого Руслана Микитенка, котрий зник три дні тому? З дому він виїхав на машині, мав при собі мобілку, оцю саму, з якої ти дзвонив спочатку своєму знайомому Моніну, а потім — домовлявся з проститутками. Може, хочеш свій голос послухати?
— Яка м-машина…
— «Опель». Ось ця, — жестом фокусника Калита витяг із бокової кишені піджака фотокартку, тицьнув Рожнову. — Роздивився? — поклав фото на стіл, розгорнув тоненьку течку і взяв верхній папірець: — Читай. Висновки експертів: на внутрішній стороні ручки правих передніх дверцят автомобіля… ну, це пропускаємо, ага, ось — відбитки пальців співпадають із відбитком за номером «два», котрий належить Рожнову Ігореві Степановичу. Сидів біля водія, командорське місце. Керував хто?
— Кузьма, — байдужим голосом промовив Ріг.
— Стоп, що за Кузьма?
— Домовик Стьопа. Поганяло в нього таке — Кузьма. Мультик про домовика є, домовика Кузею звали. Ну, ось так — Кузя, Кузьма.
— Ага. Ти в нас хто?
— Пацани Рогом назвали.
— Ну, раз пацани назвали… Інші на кого відгукувалися?
— Скляр і Дора… Це Дора стріляв, це він, ми не знали нічого про ствол!
— Усі знають, хто стріляв у нашого працівника. Не про це тепер мова. Машину викрали?
— Покататися хотіли…
— Я ще раз запитую: викрали машину?
— Ну… викрали…
— Ти мені поступок не роби тут, не треба. Без «ну» — викрали?
— Викрали.
— Так і запишемо. Мобільний телефон?
— Я забрав… Давно хотів трубку собі, — фраза прозвучала зовсім по-дитячому.
— Теж запишемо, — Калита поки не думав нічого фіксувати письмово.
— Микитенко де? Звідки ви все це викрали? — у відповідь мовчання. — Він живий? — знову мовчання. — Починав добре, валяй далі. Про щиросердне зізнання тобі нагадати?
— Мертвий він! — несподівано вигукнув Ріг, бризкаючи слиною просто в обличчя майорові. — Дохлий! Мертвий! Трупешник! Давайте листок, усе напишу, не можу більше, не можу, не можу!
До десятої ранку всі троє писали «чистухи». А по обіді в присутності понятих та оператора з відеокамерою з вогкої землі льоху будинку в приватному секторі на околиці міста, за кілька вулиць від місця, де розбився «Опель», викопували понівечений труп Руслана Микитенка.
Будинок згідно з приватною домовленістю з вересня минулого року винаймали Ріг, Кузьма і Скляр. Вбитого вони спочатку катували, а потім закопали тут же, на обійсті власного житла, аби далеко не ходити. Наступні три доби вбивці ночували фактично поруч із трупом, і рятувало їх те, що до кінця дня напивалися до непритомного стану. Щоранку не прокидалися, а приходили до тями, абияк давали собі лад, щоб не виглядати зовсім уже підозріло, і чимскоріше тікали з дому — продовжувати пиятику. Ріг, ретельно демонструючи каяття, бив себе в груди і торочив: «Ми його поминали, поминали, поминали!» Причому за гроші вбитого.
Коли слідчий запитав про причину вбивства, кожен із чотирьох сказав майже одне й те саме: Микита заборгував їм значну суму, чекати їм набридло, тому вирішили покарати. Виходило, він сам винен у тому, що сталося. Слідчий не зупинявся, крутив далі: не може бути такого, аби бізнесмен, нехай дрібний, позичав гроші в типчиків на зразок Рога чи Домовика-Кузьми. Далі справа пішла, можна сказати, наче по маслу.