Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Тим часом король, вже захмелілий від вина і щастя, наважився відкрити гостям-рятівникам головну таємницю Заклятого міста. Він приклав свій перст до уст, просячи не видавати секрету, і поманив заінтригованих мандрівників за собою. Вони спускалися вниз широкими мармуровими сходами до Галереї героїв, а звідти вже значно вужчими кудись під землю. Сягнувши цоколя, правитель повів їх за собою довгим вузьким коридором, який закінчувався такою ж кам’яною лядою, як у склепі.

Піднявши її, прибульці були здивовані світлом, яке вдарило їм в очі. А головне — знизу долинали гучні звуки. Точніше, це було ціле царство звуків. Тут не тільки говорило десятки голосів, а й сперечалися, сміялися і навіть співали. А люду було, як на великому ярмарку. Ніде й сісти.

— Хто це? — Пинтя здивовано розглядав унизу під собою жінок різного віку в округлій залі. — Невже знову духи?

— Ні, це справжнісінькі мешканки Заклятого міста, — вдоволено усміхнувся Урбан III і поліз по драбині вниз. За ним рушили всі решта.

Жіноцтво, побачивши таку поважну делегацію, замовкло і зосередилося на праці. Кожна з них робила щось своє. Одні перебирали дивні овочі, другі варили щось у великих казанах, треті прали, четверті шили, п’яті прасували залізними прасками, всередині яких зблискувала червона грань. У самому кутку сиділа старенька пані в окулярах і щось писала довгим гусячим пером на аркушах. Усього тут було кілька сотень жінок і… жодного чоловіка.

— Ваша Величносте, Підземне місто чекає ваших розпоряджень! — гучно доповіла одна з кухарок, піднявши догори черпак. Це була підтоптана, але метка й бадьора молодичка, що могла самотужки совати плитою величезний киплячий казан із супом. На її рум’яному широкому лиці виблискувала грайлива посмішка, а чорні оченята аж спалахнули, коли вона помітила стільки гостей чоловічої статі.

— Моя золота! — витягнув їй назустріч губки король. Але поцілунку не відбулося, бо кухарка Рузя в зеленій сукні й червонім очіпку була вдвічі більша за короля, і він до неї просто не дотягся.

Мандрівники ошелешено ловили витрішки, роздивляючись цей дивовижний підземний поверх. Натомість правитель задоволено оповідав про власну хитрість.

Коли чоловіків у місті вже майже не залишилось і нікому стало захищати королівство від знахабнілих драконів, що викрадали городян одного за одним, Урбан III знайшов вихід. Він наказав усім перебратися у величезне підземелля під Ратушею. З часом його пристосували і розширили настільки, що тут утворилося справжнє місто — зі спальнями, їдальнями, майстернями, центральним майданом, куди, власне, спустилися подорожні. Всі мешканці цього підземного міста були об’єднані в різні цехи, що займалися якоюсь однією справою. Для різноманітності кожні два тижні ланка змінювала свій профіль. Таким чином нікому не було прикро за важку чи нецікаву роботу.

Ясна річ, жити в підземеллі було нелегко. Але ночами, коли дракони спали, ланка землеробів виходила на поля і займалася вирощуванням овочів та злаків. Це була гарна можливість попрацювати на свіжому повітрі. Тому хліборобів називали не інакше, як «курортниками».

Самі мешканці на підземне життя не нарікали, добре розуміючи, що в іншому разі на них чекала б смерть у драконячих зубах. Однак таке організоване життя призвело до нових клопотів: усі комори й засіки королівства були забиті різноманітним крамом. Адже, працюючи гуртом, ніхто не мав змоги бити байдики чи ухилятися від праці. А тому Закляте місто мало повно різного товару, який не було куди збувати.

Та головне, на що нарікали жінки, — це повна відсутність чоловіків. Пинтя відчув на собі погляди сотень принадних очей, від чого мимохіть став червоний, як печений рак. Прунслика рятувала принцеса, яка тримала його попід руку.

Нарешті першою не втерпіла кухарка Рузя, яка, вочевидь, була тут за найстаршу. «Ваша Величносте, — запитала вона напрямки, — чи цей лицар у дивному чужоземному вбранні з чорними вусиками вже одружений?».

Урбан III не знав, що відповісти, бо якось про це з розбійником мова не заходила.

— Гадаю, що ні, — відказав він після паузи. — А зрештою, хай розкаже сам.

Тим часом жіноцтво перестало працювати й оточило прибульців тісним колом.

— Я… — затнувся розбійник і чи не вперше йому стало лячно. — Мені не…

Жіноче коло ще тісніше зімкнулося довкола них, і король про всяк випадок випхав Пинтю наперед.

— Моє серце належить іншій, — промовив отаман і побуряковів від таких не розбійницьких слів.

— Ах! — зітхнули розчаровано сотні солодких жіночих голосів.

— Милі дами, це визволителі нашої незрівнянної принцеси Геремії, — спробував урятувати ситуацію перший міністр Інош і галантно вклонився. — Вони сьогодні здійснили чудо!

— Краще б вони повернули нам хоч одного чоловіка, — долинув голос із натовпу. Це справило ефект бомби, бо за ним залунали сотні роздратованих горлянок:

— Врятуйте наших мужів!

— Ми стомилися жити самі!

— Несила терпіти!

— Розчаклуйте їх!

— Зробіть хоч що-небудь! — обурені жінки мало не розтягли Пинтю своїми сильними руками на шматки.

Король негайно поліз драбиною нагору. За ним почали підійматися перший міністр, Прунслик і принцеса Геремія, що пропустила свого нареченого наперед, подалі від несподіваної загрози.

Один Пинтя стояв на місці, схоплений десятками жіночих рук.