Розбійник Пинтя у Заклятому місті
- Автор: Гаврош Олександр
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Розбійник Пинтя у Заклятому місті». Краткое содержание книги:
Орав би собі лан, сіяв кукурудзу чи соняшник, продавав на торговиці… І що б він побачив у своєму житті, окрім власного ґаздівства і повної комори? Так що кожна біда має свій гаразд.
Десь нагорі стало чутно приглушене бомкання дзиґарів. «Північ», — подумав пес і заплющив очі. Але за мить їх відкрив, бо в повітрі щось раптово перемінилося. Складалося враження, що в підземеллі хтось з’явився. Кудлош уважно обдивився все довкола, але нічого не помітив.
— Як добре, що ти прийшов, — озвався дзвінкий дівочий голос. Із труни потяглася пещена чорна рука. — Ти дужий, я це відчуваю. Але щось тебе гнітить. Поможи мені піднятися!
Однак пес не заквапився на поклик мертвої принцеси, знаючи, що небезпеку слід чекати саме від неї. Геремія мусила підвестися сама.
— Гаразд, — мовила невдоволено принцеса. — Я бачу, ти, лицарю, не навчений шляхетних манер.
Кудлош мовчав, боячись видати себе навіть собачим диханням.
— Я знаю твою біду, — раптом мовила принцеса. — Ти не той, за кого тебе мають.
Вовкодав аж сторопів із несподіванки.
— Але я тобі допоможу, — вела далі Геремія. Вона вже встала з труни і, витягнувши вперед руки, рушила у бік Кудлоша. — Ти хочеш, аби я тобі помогла?
— Так! — хрипко промовив необачний пес.
— Тоді пообіцяй, що виконаєш моє наступне прохання.
У голові Кудлоша аж завирували думки: «Невже вона зможе мене знову зробити людиною? Господи, невже я скину цю остогидлу собачу шкуру і буду мати звичайні руки і ноги? Невже всьому настане кінець?»
— То ти обіцяєш? — принцеса вже підійшла впритул і опустилася поруч на темно-синій плащ.
— О… Обіцяю! — проскавулів пес. У цю мить у нього перед очима знову засвітилася зелена нивка і його міцні руки, якими він впевнено обхопив чепіги плуга.
— Тоді прихились до мене! — мовила принцеса і витягла губи для поцілунку.
«Невже вона цілуватиметься зі мною — звичайним вівчарським псом? — здивувався Кудлош. — От кумедія!». І, заплющивши очі, подався їй назустріч…
Пинтя прокинувся від того, що поруч щось голосно зашаруділо. Він ще встиг схопити кінець сну за хвостик і витягнути його з небуття. Так-так, йому снилася потворна бабця, що нагадувала господарку Мідної хащі, — така ж кістлява, поорана зморшками, з ріденькими сивими пасмами. Вона усміхалася залізними зубами і купалася у великій бочці, наповненій… Еге ж, це була людська крівця. Вона стікала по кощавому тілі старої кривавими патьоками, а та лише вдоволено ніжилася.
«Кудлош! — стрілою майнула неприємна думка в голові отамана. — З ним щось трапилось!». І тут парубійко знову почув шурхіт, що долинав із сусідньої кімнати. Якомога тихіше він сповз із ліжка, на якому поруч посопував Прунслик, і рачки прокрався до привідчинених дверей. На щастя, ніч була місячна і вітальня добре проглядалася. На столі біля книжки про летючих створінь примостився дебелий білий щурик. Він видирав своїми маленькими лапками сторінку, а потім спритно точив її великими зубами. Щойно він доїдав сторінку про Татоша, як Пинтя накрив його згори своїм розбійницьким капелюхом із сойчиним пірцем. З-під крисані стирчав тільки пишний фіалковий хвіст.
— Капець, мудрагелю! Сам сатана зараз по твоїй душі дзвонитиме! — вдоволено прорік розбійник, тримаючи шапку обома руками.
— Мені бракує повітря, — закашлявся щурисько. — Я розкажу вам усе, що відаю. Вченість — це солодкий плід гіркого кореня!
— Що, перепудився, великий пожирачу гороху? — Пинтя запалив свічку і несміливо підняв один бік капелюха. — Ні-ні! — раптом передумав він і побіг на кухню.
Легінь приніс великий глечик і, схопивши книгожера за шию, всадив його досередини.
— Ось так буде краще, — полегшено зітхнув отаман і почав розглядати легендарного знавця місцевих таємниць, який відчутно сконфузився, опинившись у незнайомому середовищі.
— Так я вам нічого не розповім, — нарешті вимовив білий щур, швидко водячи довкруж довгими фіалковими вусиками. — Орел не ловить мух! Довіра за довіру. Я вже старий і геть сліпий, а головне — значно вам потрібніший, ніж ви мені. Тож випустіть мене з цієї принизливої посудини.
Пинті не лишалося нічого іншого, як сповнити волю нічного гостя. Адже дорогоцінною була кожна секунда.
Розділ 16. ЧОРНА КРОВ
Коли щур на ім’я Фаралампас, що з якоїсь забутої мови означало «Світла голова», все розповів і Пинтя заходився тормосити Прунслика, була вже четверта година ранку.
— Збирайся, сонна тетерьо! Зі спання не буде коня! — лаявся отаман. — Може, ще встигнемо порятувати Кудлоша!
— Га? Що? Де? — не міг розплющити очі мисливець і знову падав на подушку.
— Ви не встигнете, панове, — байдуже промовив щурисько і знову взявся за читання фоліанта. Себто до його пожирання.
— На Бога! Чому це? — визвірився Пинтя. Він був дуже знервований.
— Поспішай повільно! Без осинового кілка у вас нічого не вийде. А де ви зараз знайдете осину? — зауважив щурисько.
— Справді, сто кіп чортів! — опустив руки розбійник і зажурився. Він залишив у спокої Прунслика і глипнув у вікно, за яким починало сіріти.
Розповідь ученого щура трохи прояснила ситуацію, але не зовсім. На думку Фаралампаса, принцесу обернули на дводушницю. Таку історію він десь читав, але де — вже не міг пригадати. Перечитати ж не було як, бо все навіки спочило в його бездонному череві. Так-от, у прочитаній книзі принцеса була не зовсім мертвою. Вона наче завмирала вдень, зате вночі оживала. Живилася дводушниця кров’ю лицарів, які приходили на нічну варту.
Дівчина стала упирем уже коли вмирала, тому й попросила батечка, аби присилав їй щоночі поживу. Хитра бестія! За народним повір’ям, таких упирів убивають ударом осинового кілка в серце. А далі закопують дводушника в землю, насипавши в труну дрібно потовченого скла та маку. Тоді він уже не підніметься. Про це щур прочитав в іншій книжці, назву якої теж не пам’ятав.
«Гаразд, — міркував Пинтя, міряючи кроками кімнату, поки цілком не розвиднілося, — упирка — це не найстрашніше. Тут ще більші страховиська водяться. Але чому лицарі кам’яніють? Чому вона чорна, як мішок сажотруса? Хто її перетворив на дводушницю?»
На ці запитання сліпий мудрагель не мав відповіді. Схоже, він знав тільки те, що сам перемолов своїми гострими різцями.
— Тільки одна особа у Закрайсвітті володіє чарами, здатними перетворювати людей на стовпи. Це Кам’яний піп, — поправив щур темні невеличкі окуляри, які захищали його хворі очі від світла. — Але він ніколи нікого не чіпає. Живе собі у своїй країні аж за Шовковою державою.
— Може, він теж сватався до принцеси, а вона йому відмовила? — висловив здогад Пинтя.
— Ні. Його ніщо на світі не цікавить. Він навіть зачаклував своє царство, щоб до нього ніхто не приходив. Кожен, хто ступає на його землю, одразу обертається на камінь.
— От бовдур!
— Еге ж, занадто нервовий тип, — погодився Фаралампас. — Як і ви, паночку. Війна приємна тільки тим, хто її не зазнав.
Після сніданку, що складався з трав’яного чаю та останніх, черствих, як камінь, бубликів, знайдених у кутку креденса, куди вони, вочевидь, випадково закотилися, Пинтя з Прунсликом подалися до короля. Сліпого білого щура про всяк випадок прихопили з собою. Як не крути, він у цьому місті був наймудрі- шою головою. Щурисько невдоволено мурмотів, що має повно роботи, але розбійник безжально заткнув його до своєї тайстри і зав’язав її на мотузок.
Бідолашний король знову не спав, бо привид королеви, скориставшись відсутністю гостей, влаштував уночі справжню істерику.
— Більше я вас нікуди не відпущу, — плакало пів-короля, тримаючись за мокру пов’язку на голові. — Коли це пекло скінчиться?
Пинтя не став розчаровувати нещасного батька версією про дводушність єдиної доньки. Зрештою, це могло виявитися й неправдою. Прихопивши з собою худого, як копчений біс, першого міністра, вони заквапилися до собору.