Розбійник Пинтя у Заклятому місті
- Автор: Гаврош Олександр
- Язык: украинский
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Розбійник Пинтя у Заклятому місті». Краткое содержание книги:
Геремія була вбрана у білу шовкову сукню, що тісно облягала її гнучкий стан і стелилася довгим шлейфом за кріслом. Її чорні коси, прикрашені білими й червоними трояндами, було прегарно заплетено й химерно викладено на голові. Принцеса сяяла у своїй красі й розповні життя і викликала нестямний захват у підданців.
Праворуч від наречених на тронному кріслі втішено крутився Урбан III, вбраний у синій оксамитовий камзол, гаптований єдвабом і золотом, на який зверху було накинуто пурпурову мантію із соболиними хвостами. Біля правителя зяяло порожнє місце, але всі розуміли, що це — стілець королеви, котра якщо й навідає весілля доньки, то все одно залишиться невидимою.
Зліва від молодят сидів один з героїв-визволителів — розбійник Пинтя. Далі чомусь стояли дві статуї: якогось високого лицаря в обладунках і кремезного волохатого бороданя, загорненого через рамено у біле простирадло, що надавало йому подоби римського патриція. Цікаво, що перед кам’яними скульптурами теж поклали тарілки та келихи. Ще далі сиділи двоє диваків: один з них годував іншого, бо той не мав рук.
Майже всю освітлену сотнею свічок залу заповнювало жіноцтво. Навпроти кожної з них теж стояла статуя, уквітчана гірляндами яскравих квітів. З пам’ятниками дами не тільки розмовляли, а й цокалися келихами червоного вина, нарікали на зрадливу долю, навіть обіймали й цілували їхні кам’яні обличчя. Якби це видовище уздрів який-небудь непосвячений в історію Заклятого міста, то подумав би, що всі його мешканці непомалу схиблені. Але на весіллі були тільки свої.
Король у чудовій білосніжній перуці із заплетеною кіскою виголосив третій тост і загукав: «Гірко!». За ним усі присутні заковтали виделками об тарілки, так що здійнявся справжній гармидер. Учений щурисько навіть випхнув носа зі шкіряної тайстрини розбійника й одразу занюхав смачнющий оленячий паштет.
Принцеса встала зі свого місця, шелестячи шовковими спідницями, і, схопивши спантеличеного Прунслика за голову, вліпила йому гарячий поцілунок. Той зашарівся і почервонів аж до кінчиків довгих вух.
Коли всі добряче захмеліли й перестали звертати увагу один на одного, Пинтя дістав із тайстри Фаралампаса і поклав його на стіл біля тарілки Молибога. Той і так не їв — ні мертвий, ні кам’яний. Розбійник відкраяв великий шматок весільного торта, і щур аж попискував від задоволення. Нічого смачнішого він у житті ще не їв. Це можна було порівняти хіба що з читанням античної літератури.
Тим часом заграла дивна музика, що її гурт жінок виконував на кришталевому посуді. Ще й так вправно, що половина гостей підхопилася й закружляла у танку. Особливо вдавалося соло на малесеньких чарочках, які тенькали високими голосочками.
Жіноцтво, збадьорене підігрітим вином із прянощами, кидало все відвертіші погляди на трьох кавалерів, що сиділи на чолі святкового столу. Короля не беремо до уваги, бо він опікувався своєю невидимою дружиною.
Невдовзі у танці, який радше нагадував чудернацькі цапині стрибки в парі, закружляли й Безручко з Безніжком. Останнього вхопила своїми могутніми ручиськами бригадирка польової ланки у квітчастій сукні та поштивому білому очіпку. Вони вибивали такого мартопляса, що в Урбана III від подиву аж щелепа відвисла. Пара за парою пробігали залою довкола мармурового водограю, спершу в один бік, потім — у другий.
Пинтя не танцював, бо задобрював свого вченого приятеля після сварки, отож Фаралампас із незвички пережерся і тепер боявся, що лусне. Невдовзі він перевернувся на столі горічерева і лежав, постогнуючи, втупившись сліпим поглядом у прозору стелю, крізь яку в ясну днину освітлювалася Галерея героїв.
— Той, хто прагне слави, має уникати бенкетів, жінок і лінощів, — згадав він, ледве переводячи подих, доречну, але запізнілу мудрість. — Однак щур, як і людина, істота слабка. А тому я такий самий дикун, як і цей розбійник.
На його щастя, Пинтя не розчув, бо в цей час упав у мрійливу задуму і уявляв собі, як кружляє у цій розкішній залі з Церцерушкою. Часом, сидячи самотньо в лісі під мокрим буком чи засніженою смерекою, йому нічого іншого не лишалося, як замріятися про теплу піч, гарячу юшку чи приязну усмішку. Так було легше переносити незгоди суворого опришківського життя. Він занудьгував за людьми і тепер сповна відводив душу, перебуваючи у вирі нових облич і пристрастей.
Прунсликова тітонька, сидячи скраю довгого столу, записувала новим гусячим пером кожну дрібницю до майбутньої історії Заклятого міста. Таку подію, як весілля принцеси Геремії, пані Пудермантель просто не мала права не занотувати якнайдокладніше. Бо слова відлітають, а написане залишається.
Розбійник дістав люльку, примружив око і задимів за столом. Чим ще сильніше підкорив серця придворних дам, адже нагадав їм їхніх чоловіків, які полюбляли пахкати після обіду.
Коли дуботанці на мить стихли і розпашілі мешканці Заклятого міста подалися до столів втамовувати спрагу темним пивом чи холодним квасом, наперед вийшов перший міністр із причепуреною різнокольоровими стрічками та сухозлотою палицею. Інош теж був при повному параді: зі шпагою, зіркою та блакитною орденською стрічкою через плече.
Він гучно вдарив ціпком із срібною голівкою об кам’яну долівку й урочисто проголосив:
— Пані та панове! Подарунок нареченим від царя Кірона!
До зали увійшов посол Шовкової держави. Він був убраний у синій тюрбан з білим верхом і гаптований золотими нитками халат, який переливався на світлі. Лице гостя розтяглося у посмішці, а тонесенькі довгі вуса звисали шнурочками обабіч уст.
Посол вкляк на коліна, торкаючись чолом долівки, далі підвівся і плеснув у долоні. Двері знову відчинилися, і двоє м’язистих, голих до пояса смаглявих слуг у червоних шароварах внесли на рожевій подушці подарунок у маленькій срібній скриньці, інкрустованій химерними візерунками.
— Башик-калик-малик! Яйце-райце! — мовив із помітним акцентом гість, ще раз падаючи ниць.
Король, поправивши мантію, що спадала додолу пишними складками, вдячно вказав посланцю на місце за столом неподалік себе. Шовковитянин, ще раз шанобливо вклонившись, зачеберяв до бенкетуючих дрібними кроками.
— Пані й панове! Дарунок нареченим від… — знову оголосив головний церемоніймейстер балу Інош і заглянув у папірець, з якого читав. — Від… таємної добродійки!
Усі перезирнулися, а до зали увійшов невеличкий миршавенький панок у зеленому сурдуті з довгими фалдами. Його обличчя прикрашали пухнасті білі бакенбарди. Невідомий на голові мав салатовий старомодний циліндр, якого не зняв навіть перед королем. Він сягнув правицею до глибокої кишені і передав дарунок першому міністрові. Інош підніс відкриту невеличку скриньку з червоного дерева нареченим. Там було кольє у вигляді лискучої мідної змійки. Гадина скрутилася в коло, кусаючи саму себе за хвіст.
Принцеса глипала на чудернацький дарунок, боячись брати його до рук. Татусько з червоними від вина щоками й носом наполягав негайно приміряти таку незвичайну оздобу. Та коли Геремія наважилася простягти руку за прикрасою, мідна змія раптом ожила й обернулася на отруйну гадюку. На щастя, наречена різко відсмикнула руку, і мідяниця забарилася з укусом. Кинутися вдруге на дівчину вона не встигла, бо Пинтя топірцем розрубав гадину навпіл. Від різкого удару прокинувся пацюк. А коли на нього згори впала відрубана голова змії, заверещав з переляку і миттю шугнув до тайстри.
Весілля сиділо приголомшене: нічого подібного тут ніколи не траплялося. Аж тут згадали про невідомого, що приніс цей смертельний дарунок. Однак за тим уже й слід простиг. Настрій у всіх підупав, і король, аби врятувати святкову учту, наказав негайно пальнути з двох невеличких гармат, придбаних для феєрверків за грубі гроші ще його небіжчиком-батьком. Поки готувався салют, Пинтя поквапився до Татоша. Слава Богу, що той був схований у підвалі Ратуші і не трапив на очі небезпечному гостеві.