Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Нарешті вони підійшли до червоного цегляного будиночка з увінчаною флюгером невеличкою круглою башточкою, і Прунслик впевнено відчинив двері. Вони поринули у морок, бо на дворі вже сутеніло. Але мисливець швидко запалив огарок свічки, завбачливо залишивши його в тісному коридорчику, від підлоги до стелі заставленому книжками.

— Тю! Оце розумна тітонька! — свиснув Пинтя, поки вони пропихалися крізь стоси видань.

Проминувши бочком передпокій, вони потрапили до вітальні, в якій стояли плетене з лози крісло-гойдалка, круглий обідній стіл і велика книжкова шафа на всю стіну. Скрізь лежала пилюка завтовшки з палець: на підвіконні, підлозі і навіть на книжках, що були не тільки на поличках, а й на столі, під столом і навіть під кріслом.

— Невже вона це все перечитала, бий мене лиха година? — дивувався Пинтя, який за життя, либонь, і кількох томиків не подужав. Усю мудрість він черпав із власного досвіду та спілкування зі старшими побратимами.

Прунслик привідчинив двері у спальню. Тут стояло велике залізне ліжко на пружинах. Книжки лежали не тільки стосами на землі, а й на ліжку. Як сказали б древні, «тут мертві живуть, тут німі промовляють».

— Де ж вона тоді спала, ця набита премудростями головешка? — спантеличився Пинтя.

— У кріслі! Тітонька засинала, гойдаючись із книжкою в руках. Саме тут, — показав Прунслик на ліжко з високими металевими бильцями, — я вчора надибав того білого щура. Я захотів спати і почав звільняти собі місце для ночівлі, аж тут дивлюся: хтось спить між сторінками Великої енциклопедії світового мистецтва.

Прунслик розповів, що білий щур був такий приголомшений присутністю ще когось, крім нього, у хаті, що спочатку навіть слова не міг промовити. Мисливець хотів його налякати, аби той утік з ліжка. Але сліпань лише тер сонні очі, не розуміючи, хто це його шпигає у боки. Якби він знав, що його стусають дулом рушниці, то, певно, був би моторнішим.

Коли ж білий щур заявив, що він тут господар і хай дадуть йому спокій, то Прунсликові аж щелепа відвисла. Проте коли з’ясувалося, що несподіваний надокучливий гість є небожем тітоньки Пудермантель, щурячий мудрагель відчутно пом’якшав і розповів, що господиня залишила під його опіку безцінну бібліотеку. І тому він її стереже, водночас ґрунтовно опрацьовуючи. Про що свідчили клапті недожованих сторінок, що ними була всіяна вся підлога.

— А куди ж поділася тітонька? Невже її теж пожерли дракони? — засумнівався Пинтя. — Адже вона, певно, не вилізала зі своєї мушлі.

— Це єдине, чого не знає сліпий щуряка, — зітхнув Прунслик. — Бо про це ще не написано у жодній книжці.

Він почвалав на кухоньку запарювати чай із віхтиків трав, що висіли на віконечку, а Пинтя, сівши у крісло, звалив собі грубезний фоліант на коліна і, гойдаючись, почав гортати недогризені сторінки. Це була давня книжка зі шкіряними палітурками про літаючі створіння. Тут отаман побачив зображення добре відомих йому драконів, виконане вправним ілюстратором. Єдине, що змії були чорно-білими, коли насправді мали насичений зелений колір. А ще намальовані дракони мали різну кількість голів — аж до дванадцяти, хоча блаженної пам’яті Шаркань мав тільки одну. У наступному розділі оповідалося про літаючих коней. Тут був намальований могутній оґир, який мав теж дванадцять ніг. Пинтя навіть перерахував їх. Розділ називався «Татош», але про що в ньому йшлося, розбійник так і не зумів дізнатися, бо подальших сторінок бракувало. Очевидно, любитель знань перемолов їх на потеруху і проковтнув у своє ненажерливе черево.

Тим часом цілком споночіло, і дзиґарі на міській вежі вибили одинадцяту годину.

— Йой, як там наш Кудлош? — зітхнув отаман і відклав книжку на стіл. Йому стало трохи соромно, що не він зараз опинився сам на сам із невідомою небезпекою. Але у військового керівника своя тактика і стратегія. І мистецтво отамана полягає в тому, аби у потрібному місці у потрібний час виставити потрібну силу. Пинтя не відав, крли наступить той найрі- шучіший момент, щоб у поєдинок довелося вступити найвправнішому воякові. А тому беріг міць своєї ватаги для майбутніх сутичок.

Тим часом Кудлош наче відчув, що про нього думають. Він устав із лежака біля скляної труни, широко позіхнув, облизався і ще раз обнюхав усі куточки підземелля. Нічого підозрілого не виявивши, він знову влігся на чиємусь забутому темному плащі (певно, єдине, що не скам’яніло від котрогось невдахи) і став чекати. Смолоскипи палахкотіли, наче душі в пеклі, приречені на довічні муки.

Пес заплющив очі і перенісся у свої роздуми. Йому згадався власний хутір, нива, яку він обробляв. Як це давно було! Здається, це навіть не з ним було, а з кимось іншим, про якого він усе знає. Навіть найменші подробиці. А ось і дружина — гарна, пишна, чорнява, з ямочками на щічках. Як він її плекав, як доглядав! А вона…

Ет, вже б навіть пробачив їй і зраду, і навіть чаклунство. Лишень знову стати на дві ноги, розправити плечі, відчути в руках косу чи сокиру. Хоча, якби з ним не сталося лиха, чи запізнався б він зі славним розбійником Пинтею та Молибогом? Навряд чи.