Розбійник Пинтя у Заклятому місті

Пинтя вже втратив трьох приятелів, тож не хотів розпрощатися ще й із четвертим. Коли щур нарешті заспокоївся, опришок сягнув рукою до лівого вуха коня. Обережно почав просовувати пальці до вушної раковини, стежачи за оґирем. Татош ніяк не реагував, незворушно поскубуючи траву під ногами. На превеликий подив розбійника, його рука дедалі глибше й глибше влізала в кінську голову. Аж поки там щось не намацала. Пинтя поволі витяг руку і зажмурив очі від сяйва, яке раптового вдарило з його долоні. У руці був Вогняний батіг-корбач.

— Тепер тричі вдарте батогом! — проказав Фаралампас, закриваючись від блиску лапками, хоча й був сліпий.

Розбійник розмахнувся і вправно стрілив батогом у повітрі. Ляскіт був подібний до звуку віддаленого грому. А в небі описала коло вогненна петля. Кінь заіржав і став на диби. Пинтя вдруге замахнувся, вдаривши батогом над своєю головою. Кінь брикнувся задніми ногами, наче намагаючись скинути вершника із сідла. Тоді ватаг ляснув корбачем втретє, і тепер грім прогурчав просто над ним, а удар вогняним батогом був схожим на блискавицю.

Кінь опустився на передні коліна і мовив низьким глухим голосом:

— Слухаю тебе, мій новий володарю!

— То ти таки Татош? — здивовано запитав Пинтя.

— Так, мій повелителю!

— Чому ж раніше ти не сказав цього Молибогу?

— Бо він мав би великі халепи через мене. Мандрівний вояк шукав коня, а не Татоша. І я йому служив як кінь.

— Хіба бути простим конем для тебе не принизливо?

— Ні, бо я ховаюся від своєї володарки.

— Он як! То ти втік від Ґанджі-баби?

— Так.

— Але чому?

— Бо Татош не хоче нікому служити. Він — вільне створіння. Таке ж, як і всі мешканці Закрайсвіття.

— То ти й від мене втечеш? — мовив Пинтя, натягуючи повід.

— Ви — мій володар, — схилив голову Татош, але в його очах зблиснула волога.

— І що ж ти вмієш?

— Я біжу найшвидше у Закрайсвітті.

— Але ж ти вмієш і літати, чи не так?

— Так, але лечу я вже не так прудко.

— І хто тебе обжене?

— Вогняний дощ.

Пинтя насупився і, перехилившись у сідлі, здивовано розглядав дванадцять ніг Татоша, густо порослих темною шерстю біля копита.

— Він каже правду! — промурмотів з торбини Фаралампас. — Я про таке читав.

— А як тебе обернути на звичайного коня? — знову став розпитувати розбійник.

— Засуньте Вогняного корбача до мого вуха.

— Гм… А якщо хтось інший його витягне?

— Тоді він стане моїм володарем.

Це не сподобалося розбійникові і він нахмурив чоло.

— Але як ти втік від Ґанджі-баби, бодай би їй добра не діждати?

— Мене відпустили повітрулі.

— Тобто вони обернули тебе на коня?

— Так, і чаклунка не змогла мене розпізнати. Бо вона відчуває тільки чарівний світ.

Якби ж то знав Пинтя, що в цей самий момент далеко-далеко, на іншому краю Закрайсвіття, жінка з мідним волоссям, вродлива, як богиня, раптом розплющила свої очі, що світилися, наче найкоштовніші смарагди.

— Я відчула його! — мовила вона і встала зі свого білосніжного ложа з бронзовими лев’ячими лапами. — Мій Татош повернувся! Кликніть до мене Зеленого зайця!

За мить до її покоїв, що були куди багатші за королівські, увійшов невеличкий панок у зеленому сурдуті з довгими фалдами. Він мав великі білі пухнасті бакенбарди. Панок зняв салатового циліндра — й одразу застриміли заячі вуха, що досі ховалися в капелюсі.

— Я відчула, що Татош вернувся. У нього знову є господар, — мовила рудоволоса красуня, розглядаючи себе у люстерко.

— Це приємна новина, ваша сяйносте! — схилив голову Зелений заєць.

— Ти відправишся на його пошуки, — наказала вродливиця і почала припудрювати личко. — Я хочу знати, хто посмів заволодіти моїм летючим конем. Останнім часом у Закрайсвітті коїться щось неладне. Смерть моєї сестриці завдала мені чималого болю. Ти ж бачиш, що я навіть злягла. А вони користають із моєї слабкості.

Заєць тримав у руках циліндр і мовчки слухав у боязкій шанобі.

— Відправляйся негайно! Одна нога — тут, друга — там! — наказала красуня й опустилася на білий різьблений стілець. — Я не потерплю нешанобливого ставлення до себе!

В її зелених смарагдових очах на мить спалахнуло полум’я.

— Слухаюся, ваша сяйносте! — промовив Зелений заєць і позадкував до дверей.