Білий домініканець

З кожним ударом весла мені стає легше на серці; що ширший простір, який відділяє нас од темних будівель, з їхніми мерехтливими, недремними очима, то надійніше захищені ми від небезпеки. Нарешті, з туману виринають кущі верби, що ними облямовано інший берег; річка заспокоюється і мілішає, і ми непомітно опиняємося під звислим гіллям.

Я витягую весла і сідаю поряд з Офелією на кормі. Ми ніжно обіймаємося.

— Чому ти журилася, моя мила? Чого сказала, що хочеш попрощатися з лавкою? Ти ніколи мене не кинеш, хіба ж не так?

— Якось-то має ж це статися, моє ти хлоп’ятко! І ця година дедалі ближчає… Ні, ні, зараз не треба сумувати… Можливо, до цього ще далеко. Нумо, викинемо це з голови.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, Офеліє.

Мене давлять сльози, і до горла підступає клубок.

— Ти хочеш сказати, що, коли ти поїдеш в столицю і станеш актрисою, ми більше з тобою ніколи не побачимось? Гадаєш, я не тремтів день і ніч, уявляючи, як усе це буде? Я знаю точно, я не винесу цієї розлуки! Але ти сама сказала, що це станеться за рік, не раніше!

— Атож, звісно, за рік, не раніше.

— А під той час я неодмінно щось придумаю, щоб бути з тобою разом у столиці. Я впрошу свого батька, навколішках благатиму, поки він не дозволить мені вчитися там. А як стану на ноги й опаную якийсь фах, ми поберемось і ніколи більше не розлучимося! Хіба ти не любиш мене більше, Офеліє? Чому ти нічого не говориш? — питаю злякано.

За її мовчанням я вгадую її думки, і для мене це мов удар в серце.

Вона думає, що я занадто молодий і літаю у хмарах.

Я відчуваю, що це так, але не хочу… не хочу думати про те, що нам доведеться розлучитися! Я був би щасливий, якби ми хоча б на мить могли б повірити в те, що диво можливе.

— Офеліє, послухай мене!

— Будь ласка, будь ласка, помовч, — просить вона. — Дай мені помріяти!

Так ми сидимо, тісно притиснувшись одне до одного, і довго мовчимо. Човен, здається, несе течія і перед нами у ясному місячному промінні лине стрімкий піщаний берег.

Раптом вона тихенько здригається, наче збудившись від сну. Я гладжу її руку, заспокоюючи. Напевно, її налякав якийсь шурхіт. Ні з того ні з сього вона питає: «А що, коли ти мені дещо пообіцяєш, мій дорогий Христофоре?»

Я добираю слова, аби заприсягтися… я хочу сказати їй, що готовий заради неї піти на будь-які тортури…

— Пообіцяй мені, що ти мене… що, коли я помру, ти поховаєш мене біля нашої лавки в саду!

— Офеліє!

— Тільки ти можеш мене поховати і тільки в цьому місці! Ти чуєш? І більше ні душі, і ніхто не повинен знати, де я лежу! Чуєш! Я дуже люблю цю лавку! Я буду завжди там, я ніби чекатиму на тебе!

— Офеліє, прошу, не кажи так! Чому ти думаєш зараз про смерть? Якщо ти вмреш, я залишу цей світ разом з тобою! Хіба ти не відчуваєш…?

Вона не дала мені договорити.

— Христофоре, хлопченя ти моє, не питай мене, пообіцяй мені те, про що я тебе попросила!

— Обіцяю це тобі, Офелія, я присягаюся тобі в цьому, хоча не можу зрозуміти, до чого ти ведеш.