Білий домініканець

Навіть мій безмовний вихід викликав у мене неприємне відчуття, що це я дуюся, як жаба на лопуху.

Головний режисер Паріс — єдиний із дорослих, ставлення якого до мене не змінилося.

Мій неясний страх перед ним виріс ще більше, од нього виходив якийсь сковувальний вплив, і я був перед ним безсилий. Я відчував, що це якось пов’язано з тим, що він говорить баса і з якоюсь наказовою різкістю. Я намагаюся переконати себе, що, як на мене, нема нічого дурнішого, аніж повертати розумом у тому напрямі; що мені не випадає боятися того, як він раптом мене озве. Ну і що з того, коли він так зробить? Але щоразу, коли я чув, як він проказує щось за вікнами у кімнаті Офелії, глибокий тембр його голосу змушував мене здригнутись, і мене брав загадковий страх. Я здавався собі таким слабким і маленьким з моїм, як на сором, тонесеньким хлоп’ячим голоском! Я даремно намагаюся себе заспокоїти: бо ж він… бо ж він не знає і не може знати, що ми з Офелією одне одного кохаємо. Він просто закидає вудку, жалюгідний комедіант, на вулиці лукаво блискаючи на мене очима. Скільки б я собі це ні повторював, не можу позбутися принизливого відчуття, що він якимось чином гіпнотизує мене, і що я просто обманюю себе, намагаючись змусити себе рішуче глянути йому в очі. Це легкодухий страх перед самим собою та й годі, і від цього нікуди дітися. Часом я мрію, щоб він знову почав так само нахабно бухикати, як тоді, щоб у мене з’явилася можливість зайти з ним у сварку через огорожу. Але він, як на те, мовчав, ніби вичікуючи. Я думаю, він береже свій бас на якусь особливу мить, і внутрішньо здригаюся від думки про те, що вона заскочить мене зненацька. Офелію він узяв у шори, вона теж не має сил. Я знаю це. Хоча ми ніколи про це не говорили.

Коли ми вночі нишком забиваємося вдвох у садок перед нашим будинком біля річки, і, раюючи в любовних обіймах, ніжно шепочемося, то щоразу раптово здригаємося від жаху, щойно десь поблизу щось тихо заворушиться. І ми знаємо, що саме повсякчасний страх перед цією людиною змушує нас миттю нащулювати вуха. Жодного разу ми не наважилися вимовити вголос її ім’я. Ми злякано уникали тих тем, які могли б підвести до неї. У тому, що я щодня натрапляю на пана головного режисера, дарма, чи я навмисне затримуюсь удома ввечері чи, навпаки, притьмом вилітаю, є якась лиха доля. Я часто здаюся собі птахом, якого змія стискає у чимраз вужчих кільцях. В цьому увижається мені щось на кшталт призвістки; Паріс насолоджується впевненим відчуттям, що його мета день крізь день наближається. Я бачу це з підступного погляду його злих оченят. І що воно в нього за ціль? Гадаю, він і сам цього не знає достеменно, та й я не можу собі цього уявити. У нього є ще якийсь клопіт, і це трохи заспокоює мене. Інакше, чому він раз у раз спиняється на вулиці і, кусаючи нижню губу, заглиблюється в роздуми, коли я його поминаю? Тоді він уже не витріщає на мене очі, він знає, йому це зараз не потрібно: його душа і так вже взяла силу над моєю. Звичайно, вночі він не міг нас підслуховувати, і все ж я виснував план, щоб ми вічно не тремтіли від страху.