Білий домініканець

Вже вранці наступного дня він переїхав до невеликого замка у провінції, що належав нам тоді, і любісінько жив там, аж відчувши, що смерть за плечима, повернувся він додому, щоб тихомирно відійти у вічність тут, на поверсі просто під нами.

Коли я перевідував татуся в його замку, старий щоразу показував мені якусь першинку. Одного разу це було небачене, прекрасне павутиння знадвору на шибці, що його він беріг, як ока в лобі.

«Бачиш-но, сину мій, — пояснив він мені, — тут усередині за павутинням вечорами я запалюю яскравий вогонь, аби привабити комах. Комашня злітається хмарами, проте жодна комашка ніколи не втрапить у павутину, бо між ними і нею віконна шибка. Павук, який, природно, поняття зеленого не має, що таке скло, — бо звідки йому взятися в природі! — ніяк не второпає, що все це означає, і, мабуть, сушить голову над цією загадкою. Тому з кожним днем він снує павутиння дедалі більше й красивіше. А втім, ті ж штани, та назад узлом! У такий спосіб я хочу поступово відвадити сього поганця од беззастережної віри у всесилля розуму. Згодом, верстаючи путь до свого наступного втілення в людину, він буде вдячний мені за такий урок, адже відтепер підсвідомо носитиме з собою скарб знання, що для нього на вагу золота. Коли я ще був павуком, мені, вочевидь, бракувало такого вихователя, інакше я ще дитиною позакидав би всі книги!

Іншим разом він підвів мене до клітки, в якій сиділи скрекотухи-сороки. Батько мій кидав їм жменями корм, птахи жадібно накидалися на нього, і кожна напихалася по саме нікуди, заздрісно припускаючи, що її, — боронь, Боже — випередять інші. Вони блискавично набивали собі дзьоб і воло, аж урешті не могли ковтнути ані зернятка. «Так я відучую цих тварюк од жадоби й неситості, — пояснив мені батько. — Сподіваюся, що в майбутніх своїх втіленнях вони вже будуть скупердягами, а ця риса робить з людей справжніх потвор».

«Або, — докинув я, — винайдуть потайні кишені і вогнетривкі сейфи!» — почувши таке, мій батько замислився і, не промовивши ні слова, випустив птахів на волю.

«Ну вже проти цього ти вже нічого не заперечиш, — мовив він гордо і повів мене на балкон, на якому стояла баліста, чи то пак каменометниця. — Бачиш онде на луках зграю дворняжок? Тиняючись без діла, вони примудряються поставити за Всевишнього якогось витівника. Цю майстерію я зробив для них. — І він узяв камінь і кинув його в одного з собак: той з жахом скочив на ноги і заходився крутити головою навсібіч, намагаючись змикитити, звідки ж узявся той камінь. Нарешті пес безпорадно прикипів поглядом до неба. Подивившись туди і з хвильку покрутившись знову, цуцик ліг. — З його розгубленої поведінки я виснував, що таке з ним уже траплялося не раз. «Ця машина покликана пробуджувати, з допомогою терпіння, в собачих серцях, і то геть безбожних, зародок релігійного почуття, — сказав мій батько і вдарив мене в груди. — Чого сушиш зуби, зухвалий хлопчиську! Ану, згадаєш професію, яка важила б більше?! Невже ти думаєш, що провидіння не пустує з нами, як я — з тими дворнягами?