Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Червона книга
Вночі, уві сні, мене трусить пропасниця. Зовнішній і внутрішній світи переплітаються один з одним, як море і повітря.
Я безпорадно гойдаюся на хвилях моєї бурхливої крові, то непритомніючи і занурюючись у глибочезну лійку чорної безодні, то злітаючи до сліпучого світла розжареного білого сонця, що спалює всі почуття. Чиясь рука міцно стискає мою руку, а коли мій погляд зісковзує з неї, і, стомлений силою-силенною тонких петельок у мереживній манжеті, поволі повзе рукавом, у голові моїй вимальовується якась неясна думка: «ось він, рідний мій батько, сидить біля мого ліжка».
Чи це тільки сон? Я вже не відрізняю реальність од галюцинації, проте, відчуваючи на собі його погляд, я щоразу спускаю повіки в болісному усвідомленні своєї вини.
Як же все це сталось? Я ніяк не можу згадати. Нитка пам’яті обірвалася тієї миті, коли ще усвідомлював, що актор кричить на мене. Мені ясно тільки одне: десь, колись, при світлі вуличного ліхтаря за його наказом я написав боргове зобов’язання і скріпив його підробленим підписом свого батька. Підпис був під пару батьковому, так що коли я припав очима до шпаргала, перш, ніж він склав і прибрав його, одну мить мені здавалося, що мій батько підписав його своєю власною рукою. Чого я це зробив? Як на мене, це діло таке звичайне, що навіть зараз, коли мене терзають спогади про скоєне, я певний, що вчинити інакше просто не міг.
Скільки часу спливло відтоді — одна ніч або ціле життя? Зараз мені здається, що актор кричав на мене не кілька хвилин, а цілий рік, вирваний з мого життя. Потім, коли він урешті-решт зрозумів з моєї реакції, що далі кричати безглуздо, він якимось чином зумів переконати мене, що підроблений підпис може врятувати Офелію. Єдиний промінь світла зараз, у моїй пропасниці — це моя тверда впевненість: я ніколи не зробив би цього лише для того, щоб одвести від себе підозріння у передумисному вбивстві. Коли я потім повернувся додому, мені вилетіло з голови: чи був уже ранок, чи ще стояла ніч?
Мені здається, що я сидів у розпачі на могилі, здригаючись від ридань, і, судячи з запаху троянд, який відчував навіть тепер, це була могила моєї матері. А, може, запах виходить від букета квітів, який лежить там, на ковдрі у моєму ліжку? Але хто ж міг його туди покласти?
«Батеньку мій, мені ж треба ще йти гасити ліхтарі, — шмагнула мене раптом, як батіг, думка. — Хіба вже не середина дня?»
І я хочу підвестись, але я такий слабий, що не здолаю поворушити ні рукою, ні ногою. Тим-то я мляво опускаюся. «Ні, ще ніч», — заспокоюю я себе, бо ж одразу перед очима постає глибока пітьма.
А проте, миттю бачу яскраве світло й сонячні промені, що грають на білій стіні, і знову на мене наскакує почуття вини за невиконаний обов’язок.
«Це хвилі пропасниці кидають мене в хвилі фантазії», — кажу собі, але я безсилий перед тим, що над моїм вухом все голосніше і виразніше звучить ритмічне, наче випливаючи зі сну, таке знайоме ляскання в долоні. В такт йому дедалі швидше і швидше змінюється день і ніч, ніч і день, безнастанно, і я маю бігти… бігти…, щоб вчасно запалити ліхтарі… загасити… запалити… загасити…
Час мчить за моїм серцем і хоче схопити його, проте щоразу живець випереджає час на один крок.
«Ось зараз, зараз я потону в потоці крові, — відчуваю я, — вона витікає з рани в голові точильника Мучелькнауса і б’є джерелом між його пальців, коли він силкується закрити рану рукою».
Я ось-ось захлинуся! В останній момент я хапаюся за жердину, що стирчить з надбережної стінки, міцно за неї чіпляюсь і стискаю зуби, збираючи докупи рештки чимраз тьмянішої свідомості:
«Тримай свого язика на припоні, коли ж ні, він видасть у пропасниці те, що ти підробив батьковий підпис!»
Раптом я збадьорююся краще, ніж удень, і ожвавлююся більше, ніж зазвичай у своїх снах. Мій слух загострюється так, що я вчуваю найменший шурхіт як поблизько, так і далеко. Ген-ген, по той бік дерев, за річкою, щебечуть птахи, і я виразно чую, як шепочуть молільники у церкві Пречистої діви. Невже сьогодні неділя? Дивно, що навіть гримний стогін органу не може заглушити шепотіння парафіян на стільцях. Як дивно, що зараз голосний звук не пересилить тихенький і слабкий! Чого в будинку внизу грюкають двері? Мені здавалося, що на нижніх поверхах ніхто не живе. Там унизу, в кімнатах хіба припадає пилом якесь барахло.
Може, то раптом ожили наші предки?
Я вирішую зійти вниз; я-бо такий свіжий і бадьорий, чого б мені цього не зробити? Раптом мені збігло на думку: а навіщо мені брати з собою своє тіло? Чи ж так випадає, щоб я навідувався до своїх предків серед білого дня без сорочки!