Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
— Бачите, яким невгамовним диваком, а водночас мудрецем був мій татусь! — закінчив барон.
Після цього вони вдвох щиро засміялись, і він продовжив розповідь: «Ця особлива доля у нашому роду переходить від одного іншого. Не подумайте, будь ласка, що я вважаю себе винятковим, якимсь вибранцем, а мої слова хай Вам не здадуться звичайними хвастощами! Воно-то і в мене є місія, щоправда, досить скромна. Але мені вона видається великою і навіть священною, і я хоч трісни маю її виконати.
Я одинадцятий із роду Йохерів. Першопредка нашого ми зазвичай називаємо нашим коренем. Ми, десять баронів його нащадків, — гілки. Наші імена починаються з літери «Б», приміром: Бар-толомеус, Бенджамін, Балтазар, Бенедикт тощо. Лише ім’я нашого першопредка Христофор починається з букви «X». У нашій родинній хроніці записано, що засновник роду передбачив: дванадцята гілка, що стримітиме у кроні родового древа, знову матиме наймення Христофор. «Дивно, частенько замислювався я, все, що він передбачив, слово в слово справдилося, за винятком, здається, останнього: у мене немає дітей». Просто чудово, що я почув про маленького хлопчика з притулку і взяв його собі за сина, і то тільки через те, що малий блукав уві сні; цю признаку маємо всі ми, Йохери. Коли згодом я дізнався, що звуть його Христофором, для мене це було як грім серед ясного неба, а тільки-но я взяв хлопчика до себе додому, то мені аж дух перехопило від хвилювання. Хроніка порівнює мій рід з пальмою: гілка за гілкою летить додолу, щоб поступитися місцем новим, аж доки залишаться тільки корінь, крона та гладкий стовбур, а в ньому-бо нічого вже не збиватиме соки, що струменіють із землі до вершка, на манівці. Всі наші предки мали тільки синів і жодної дочки, тож схожість з пальмою не потьмарилася.
Я — остання парость, отож живу тут, на горішньому поверсі, під дахом; мене тягне сюди, я й сам не знаю, чому. Мої предки затримувалися на одному і тому ж таки поверсі покоління на два та й край. Мій син… хлопчик він хоч і нівроку… але ж він не мого роду. У цьому пророцтво справджується лише наполовину. Через це я частенько сумую, бо, звісно, хотів би, щоб крона на дереві мого роду була пагінцем з моєї крові і крові моїх предків. І що воно буде з духовним спадком? Але що з Вами, капелане? Чого Ви на мене так витріщилися?
Цієї миті об підлогу хряснувся фотель, і я збагнув, що священик різко підхопився.
З цього моменту мене схопила лихоманка, і з кожним словом капелана тіпало мною чимраз сильніше.
— Послухайте, бароне! — почав він. — Тільки-но я увійшов, як мені захотілося Вам це сказати, проте я вирішив дочекатися слушної нагоди. Тоді Ви піднесли голос, і, заслухавшись, я забув, навіщо ж, власне, до Вас навідався. Боюся, що наразі лиш сипону солі Вам на незагойну рану…
— Кажіть мерщій, кажіть! — натискав барон.
— Ваша запропаща жінка…
— Ні, ні! Вона не пропала. Вона накивала п’ятами. Називайте всі речі власними іменами!
— Отже, Ваша дружина і незнайомка, тіло якої років п’ятнадцять тому прибило до річкового берега, спочиває на цвинтарі в могилі з білими трояндами, де викарбувано саму дату і немає імені, — це одна і та ж таки особа. І… тепер радуйтеся, дорогий мій друзяко! Маленький знайдух Христофор не інакше, як Ваше власне дитя! Ви-бо самі казали, що Ваша дружина була у тяжі, коли кинула Вас! Ні, ні! Не питайте, звідки я це знаю! От цього я Вам не скажу! Вважайте, що хтось виклав мені це на сповіді. Хтось, кого Ви не знаєте…
Я не чув, про що вони говорили далі. Мені було то жарко, то холодно.
Ця ніч подарувала мені батька і матір, але також сумне усвідомлення того, що на могилі тієї, яка мене породила, я вкрав три білих троянди.
Офелія
Як і раніше, діти тюпки біжать за мною, коли ввечері я чимчикую вулицями, задерши голову і пишаючись тим, що і сам долучився до шляхетної справи Йохерів. Тепер, коли я сам знаю, що засновник цього роду був і моїм предком. Однак тепер їхня глузлива пісенька: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, голубник, голубник, голубник» звучить вже помітно тихіше. Більшість із них просто плескають раз за разом у долоні або співають «Тра-ра-ра».
Але дорослі! Вони знімають капелюхи на знак вдячности у відповідь на моє привітання, тоді як досі тільки кивали… І коли вони бачать, як я вертаю з могили моєї матері, куди ходжу щодня, то перешіптуються за моєю спиною. Тепер у містечку пішли чутки, що я не годованець, а рідний син барона!