Білий домініканець

— Ні, Христофоре, не роби цього! — уриває вона мене спокійно і твердо. — Ні моя мати, ні я не хочемо, щоб ти робив це. Інакше загинуть усі її марнолюбні плани. Я її не люблю, і не дам жодної ради!.. Я соромлюсь її… — докинула вона напівпошепки, відвернувшись. — І це завжди стоїть між нами… Але мого… мого батька я люблю. Чому я маю приховувати, що він мені не рідний батько? Ти ж знаєш це, хоча ми ніколи не говорили про це? Мені теж цього ніхто не говорив, однак знаю, я це інтуїтивно відчула ще дитиною. Це почуття було ясніше за будь-яке тверде знання. Він не здогадується, що я не його донька, але я була б щасливішою, якби він це знав. Тоді, можливо, він не любив би мене так і не мучився б до смерті через мене. О, ти не знаєш, як дитиною я кілька разів мало не сказала йому це! Але між ним і мною стоїть жахлива стіна. Її звела моя мати. Наскільки я пам’ятаю, за все життя мені вдалося перекинутися з ним віч-на-віч лише двома-трьома словами. Мені, маленькій дівчинці, невільно було сидіти у нього на колінах, не випадало його цілувати. «Ти забруднишся, не йди до нього!» — казали мені. Я завжди мала бути світлою принцесою, а він — брудним, нечистим рабом. Просто диво, що це огидне, отруйне сім’я не пустило в моєму серці коріння.

Я дякую Богові, що він цього не допустив! А проте, часом я думаю: якби насправді я була бездушним, зарозумілим чудовиськом, це невимовне співчуття і жалість до нього не рвали б мене на шматки. І іноді я кляну долю, що вберегла мене від цього!

Іноді мені шматок застряє у горлі, коли я думаю про те, що він, щоб нас утримати, працює до кривавих мозолів. Учора, посеред вечері, я зірвалася зі свого місця за столом і рвонула вниз, до нього. Моє серце було повне вщерть, що мені здавалося: цього разу я скажу йому все як на сповіді… скажу все. Я хотіла попросити його: виштурхай нас обох, як чужих собак, мати і мене… Ми більшого й не варті! А його, його… цього мерзенного страшного здирцю, — він, певно, і є мій рідний батько, — задуши! Вбий його своїми чесними сильними руками майстрового! Я хотіла йому крикнути: «Зненавидь мене, як тільки може зненавидіти людина, щоб я, нарешті, стала вільною від цієї жахливого пекучого жалю!» Тисячу разів я благала: «Боже світе, пошли йому ненависть у серці!» Але, як на мене, швидше річка потече назуспіт, аніж це серце сповниться ненависті…

Я вже була сягнула рукою до ручки дверей майстерні і зазирнула у вікно всередину. Він стояв біля столу і крейдою виводив моє ім’я. Єдине слово, що він вміє писати! І тут мене опустила мужність. Знаю, що це мало статися і край!

Або він, не слухаючи мене, весь час примовляв би: «Ласкава панно, дочко Офеліє!», як він робить це щоразу, коли мене бачить, або він би мене зрозумів і… і хибнувся розумом! Бачиш, хлопчику мій, тому тобі ні варто мені допомагати! Чи смію я розбити вдрузки те єдине, на що він сподівається? Хіба не я завиню тим, що його бідна душа остаточно порине у вічну ніч? Ні, мені залишається одне: стати тим, заради чого він катувався дні і ночі: в його очах — блискучою зіркою, а в моїх власних, певно, духовною повією!