Білий домініканець
- Автор: Майринк Густав
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ЛА Піраміда
- ISBN: 978-966-441-278-7
- Переводчик: Ігор Андрущенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Білий домініканець». Краткое содержание книги:
Білий домініканець давно вже вільний від гріха й чесноти, тож вільний від будь-яких ілюзій. Він — височенний верх, який постав з первісної безодні; він — сад, дерева в якому — такі, як ми, люди; він — Великий мандрівець, який з вічності зійшов у нескінченність, а ми пнемося, щоб піднятися з нескінченності у вічність.
Поруч з мостом, на березі, лежить благенький човен. Сьогодні я підтягнув його до нашого саду і там прип’яв. Коли місяць сховається за хмари, я перевезу Офелію на той бік, тоді ми поволі попливемо навколо міста наниз за водою. Річка занадто широка, щоб нас хто-небудь помітив, а тим більше впізнав!
Я прослизнув у кімнату, яка відділяє спальню батька від моєї і заходився рахувати удари свого серця, сподіваючись, що дзиґарі на вежі церкви Пречистої ось-ось виб’ють десяту, а відтак пошлють наздогін ще один, одинадцятий удар, красномовний і радісний: «Ось-ось у сад зійде Офелія!»
Здавалося мені, ніби час зупинився, і з нетерплячки затіяв я дивну гру зі своїм серцем, аж поступово мої думки перемішалися, наче уві сні.
Я просив його битися швидше, щоб поквапити баштові дзиґарі. Я вважав за річ звичайну, що вони між собою якось пов’язані. «Хіба моє серце — не дзиґарі? — спало мені на думку. — Хіба воно не могутніші за ті баштові дзиґарі, які являють собою лише мертвий метал, а не живу плоть і кров, як моє серце».
Чому дзиґарі-серце не можуть рядити часом?
І на доказ того, що я маю слушність, я згадав один вірш, який мій батько зачитав мені одного разу: «Всі речі йдуть від серця, народжуються в ньому і у нім вмирають…»
Тільки тепер до мене доходить страшний сенс цих слів, якого раніше я майже не розумів. Їхнє глибинне значення жахає мене; моє серце, моє власне серце не слухає мене, коли йому наказую: бийся швидше! Мабуть, у мені живе хтось сильніший за мене, хто визначає мій час і мою долю. Саме від нього йдуть усі речі! Я сам себе боюся.
«Якби я знав самого себе і бодай якось володів своїм серцем, то був би чарівником і міг би давати собі раду з подіями зовнішнього життя», це я усвідомлював цілком ясно.
І друга незвана думка домішується до першої:
«Згадай-но одне місце з книги, що її ти читав колись давно у дитячому притулку! Там писалося: «Часто, коли хтось помирає, зупиняється годинник. Отож, у кошмарі смерті вмирущий плутає биття його чимраз тихішого серця з ударами годинника. Страх його тіла, яке поривається залишити його душа, шепоче: тільки-но там годинник спиниться, я помру. І наче з цього чарівничого наказу стрілки годинникові завмирають разом з останнім ударом серця. Якщо годинник висить у кімнаті людини, про яку думає помираючий, то і він дослухається до його гарячкових слів, що народилися зі страху смерті, бо там, куди залітає думками помираючий в останні хвилини, об’являється його двійник».
Он що, моє серце скоряється страхові! Значить, він сильніший за моє серце! Якби мені вдалося його позбутися, я забрав би владу над усіма речами світу, що йдуть од серця, владу над долею і часом! І, зачаївши дух, я намагаюся чинити опір непроханому моєму поневольникові-страхові, що поривається мене задушити, бо ненароком дістався його схованки. Я занадто слабкий, аби опанувати власний страх, адже не знаю, ні де, ні коли, ні як мені злапати його. І тому він, а не я, панує над моїм серцем, тисне на нього, щоб вершити мою долю з власної волі, взагалі не зважаючи на мою думку. Я силкуюся заспокоїтися і при цьому говорю собі: «Офелії нічого не загрожує, поки я не з нею». Але мені бракує сил, аби зглянутися на благання мого розуму і не ходити нині до саду. Я відкидаю цю думку, ледь встигнувши її усвідомити. Я бачу пастку, яку готує мені моє серце, а проте, втрапляю в неї: адже моя туга за Офелією сильніша за голос розуму.
Я підходжу до вікна і скидаю оком на річку внизу, щоб змогти, набратися духу і бути напоготові, якщо доведеться глянути у вічі небезпеці, яка наразі здається мені невідворотною і лякає мене. Але глянувши на німу, байдужу воду, що безнастанно тече унизу, я так жахаюся, що не відразу помічаю, як озиваються дзиґарі на башті.
І раптом звідки не візьмись неясна думка: «Ця річка несе фатум, якого тобі вже не уникнути».
Потім мене будить вібруючий металевий дзвін, відтак страх і пригніченість миттю сходять нанівець.
Офелія!
Я бачу, як мерехтить у саду її світла сукня. «Хлопча ти моє, любе, любе хлопча, я так цілу днину боялася за тебе!» — «А я за тебе, Офелія!» — хочу сказати, але вона обіймає мене і її вуста зливаються з моїми. «Знаєш, я так гадаю, що сьогодні ми бачимося востаннє, моє кохане, моє бідолашне хлоп’ятко!»