12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Поганський лапідарій скромний. У ньому немає шедеврів, навіть таких, як Венера Арлійська, копія скульптури Праксителя, знайдена серед руїн театру у середині XVII століття і подарована Людовікові XIV. Кілька голів, саркофагів, фрагменти рельєфів, дві чарівні танцівниці у довгих шатах, у яких закам’янів вітер. У найкращих скульптурах ще дрімає елліністична традиція, але багато із цих творів мають у собі щось провінційне, важкувате, хоча й цілком у галло-романському стилі. Тут можна побачити (що важко у музеях із видатними творами) посередні вироби, продукцію ремісника-художника, позбавлену геніальності, але міцно вкорінену, яка через кілька століть відродиться у романській скульптурі.
Опівдні б’ють годинники. Сторож замикає лапідарій, підходить до мене і таємничим шепотом пропонує подивитися щось, ще не доступне для загального огляду, але що повинно, на його думку, справити на мене більше враження, ніж усі зібрані тут скульптури разом. Я сподіваюся побачити новознайдену Венеру. Ми спускаємося крутими сходами до підземелля. Ліхтар освітлює широкий кам’яний коридор під склепінням, переділений низьким портиком. Це трохи схоже на каземати, а трохи – на вхід до підземної святині.
А насправді – це римські продуктові склади, бо Арль був військово-торгівельною колонією. Розміри цих підземних складів вражають. Сторож, щоб справити на мене ще сильніше враження, додає інформацію про розташування окремих товарів. «Тут, де сухо, зберігалося збіжжя. Всередині, де температура була сталою, – діжки з вином. У глибині дозрівали сири». Я не знаю, наскільки достовірною є ця інформація, але ентузіазм цього простого чоловіка стосовно римської господарки настільки великий, що я беззастережно погоджуюся. Тепер я знаю, що справляє найбільше враження на нащадків галлів. Не тріумфальні арки і не голови цезарів, а акведуки і комори зі збіжжям.
– Не забудьте відвідати Барбеґал, – додає сторож на прощання. – Це кілька кроків за містом. Туди можна дійти пішки.
На схилі – рештки нібито гігантських сходів, які провадять до неіснуючої святині велетнів. Але в цих руїнах немає нічого сакрального. Тут був досконалий гідравлічний млин з вісьмома виступами, по них стікала вода, створюючи штучний водоспад, який крутив лопасті. Незважаючи на прозаїчне призначення, цю будівлю зараховано до найцікавіших кам’яних об’єктів римського світу.
Наймонументальнішою пам’яткою з римських часів є амфітеатр.
Його побудовано на пагорбі. Два поверхи величних арок із дорійськими колонами внизу і корінфськими нагорі. Гола конструкція, складена з брил циклоп’ячої величини. Жодної легкості чи чару, як писав один наївний шанувальник римлян. Ідеальне місце для гладіаторів і любителів сильних вражень.
Мене супроводжує безногий інвалід Першої світової війни. Надворі – пізня осінь і відвідувачів обмаль. Він саме замкнув касу і хоче з кимось поговорити.
– Колись були зовсім інші часи. Я втратив ногу на полях Шампані, і що мені з того? Жалюгідна посада. У римлян я вже би мав власний будинок, виноградник, шмат поля і безкоштовні квитки до цирку.
– Але в тому цирку дикі звірі розривали на шматки людей, – я намагаюся зіпсувати йому цю уявну ідилію.
– Може, так було десь в іншому місці, але не в Арлі. До нас приїздило чимало професорів, і вони не знайшли жодної людської кісточки. Жодної.
Ну, добре, добре, спи спокійно, ветеране, ти з такою легкістю проміняв би Фоша на Юлія Цезаря і де Голля на Авґуста. Але відверто кажучи, я не сподівався, що римляни, які для мене є «пласкими, мов засушена квітка у книжці», для когось можуть бути об’єктом таких по-справжньому людських відчуттів.
Мури амфітеатру були настільки міцними, що під час нападів варварів його перетворювали на фортецю. Всередині побудовано близько 200 будинків, вулички та костел. Цей дивний архітектонічний конгломерат зберігся до XVII століття. Тепер від будинків не залишилося ні сліду, а велетенський овал арени поспішний жовтим піском. На тому піску в яскравому сонці я побачив кориду. Уславлений Антоніо Ордонсс «працював» із биком полохливо й незграбно. Тридцятитисячний натовп, цей непідкупний суддя цезарів та ігрищ, кричав довго, голосно і незадоволено.
Оселя муз – античний театр, розташований поблизу. Він менший, камерніший, ніби грецький. Близькість дзвіниці Сан Трофім не руйнує відчуття античної атмосфери, а підсилює його. О, театр – це сумні руїни, з яких виростають дві оспівані поетами коринфські колони, досконалі й прекрасні.
Наші предки не мали настільки розвинутої, як у нас, схильності будувати музеї. Вони не робили з предметів давнини експонатів, замкнених за скляними вітринами. Вони вживали їх для створення нових конструкцій, безпосередньо перетворюючи минуле на сучасне. Тому відвідини таких міст, як Арль, де епохи і камені перемішані між собою, набагато повчальніші, ніж холодний дидактизм систематизованих колекцій. Ніщо не свідчить краще про міцність людських творів і діалог цивілізацій, аніж раптово побачений і не описаний у путівниках ренесансний будинок, збудований на римських фундаментах, із романською скульптурою над порталом.