12 польських есеїв
- Автор: Милош Чеслав, Ват Александер
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Критика
- ISBN: 966-7679-19-5
- Переводчик: Роксана Харчук
- Жанр: Критика
Электронная книга - «12 польських есеїв». Краткое содержание книги:
Вольтер: «Перебуваю тут, тішуся чудовим здоров’ям, маю все, що потрібно для приємного життя, без кохання, скнарості, амбіцій та заздрості; і доки триватиме цей стан, зухвало називатиму себе вельми щасливою людиною. Коли дивлюсь на Париж або Лондон, не бачу жодної причини для розпачу; я бачу місто, зовсім не схоже на безлюдний острів, воно людне, багате, сповнене культури і добрих манер, люди в ньому щасливі настільки, наскільки їм дозволяє людська природа. Чи розумна людина повіситься через те, що не знає, як побачитися віч-на-віч із Богом, або тому, що своїм розумом не може збагнути таємниці Святої Трійці? Так само можна було б упасти у відчай через те, що не маєш крил, або через те, що в тебе лише дві ноги».
І далі: «Навіщо викликати в нас огиду до нашого життя? Наше існування не є таким нещасним, як нас хочуть у цьому переконати. Бачити всесвіт в’язницею, а всіх людей злочинцями, яких чекає страта – це вигадка якогось фанатика. Вірити, що світ є місцем розкошування, де на людину чекає лише насолода, – це маячня якогось сибарита. Вважати, що земля, люди і тварини є тим, ким вони повинні бути в порядку, встановленому Провидінням, – це, як на мене, думка розумної людини».
У цьому тексті вражає те, що це типовий діалог глухих. Полеміст не розуміє слів свого попередника, не усвідомлює ані його позиції, ані його проблематики. Ніби між ними обома відбувся якийсь тектонічний зсув, обрив тяглості, зміна способів мислення. Паскаля визнано фанатиком і мізантропом, а його проблеми вдаваними, народженими з якоїсь суб’єктивної вади зору. Таємниця? – Де, яка? Страждання і розпач? – Через що? Фанатизм віри не може правильно пізнати дійсність, як і приземлений матеріалізм, позиція якого симетрично протилежна. Метафори безмовного всесвіту, безлюдного острова, камери смертників не тільки не промовляють до Вольтера, а й викликають його гнівний протест. Що? Париж? Лондон? Ці столиці культури й знання? Поряд із натуралізацією людини, включенням її у природний лад (у кращому вигляді, ніж тварин, але на тих самих засадах; навіть розум не вважається підставою для вищого статусу), відбувається й протилежний процес: піднесення цивілізації, її осягнень та обіцянок, до звання «спасенної» інстанції, в якій людський рід досягає справжньої самореалізації.
На різних площинах – суспільній (вимога найбільшого щастя для найбільшої кількості індивідів), історіософічній (очікування Третього Царства, яке всі називають Державою свободи або Царством людини), духовно-педагогічній (більше світла) – викристалізовується минущий образ світу, де здійснюється найвище призначення людини. Цей світ уже не визначається етапом хронічної відсутності, що своєю пусткою вимагає понадземного доповнення; у своїй сутності він містить зародки трансценденції, яка його обґрунтовує: в людській душі, в природному законі, в ході історії. Роздвоєння Паскаля незрозуміле для Вольтера, хоч було б зрозумілим (дарма що помилковим) для Канта і Лессінґа. Паскалеве бачення християнства, зосереджене довкола пережиття пустки (НІЩО) й абсурду, довкола стрибка у віру, який розриває зв’язки зі створінням, не лише незбагненне для ліберального деїзму Вольтера, а й засадничо чуже автономії, пошуку в собі морального закону, на якому відбудовується сенс людяності. Воно чуже також концепції Бога, який іде нам назустріч – до межі духовного розвитку, індивідуального чи колективного.
Сьогодні думка Паскаля є для нас постійним складником людської чутливості, що проявляється в різних культурних контекстах, і ми відчуваємо її, як зонд, що сягає темних глибин віри. У XVIII сторіччі вона могла здаватися одержимою прив’язаністю до дійсності, якої вже не існує. Люди Просвітництва заявляють, а почасти й спричиняють це зникнення. Для них воно означало кінець теократії у політиці, філософії, етиці, у звичайному окресленні цілей людського життя. А оскільки релігія для них становила, в тому чи тому значенні, фундамент існування, то мусила бути переформульована, визволена з принагідних лише пов’язань з минулим і представлена в еволюційній перспективі. Сучасність є лишень одним із її етапів. Результатом інтелектуальної праці людей Просвітництва стало усвідомлення процесу, який почався раніше: вихід Європи з християнської цивілізації. Цей процес не повинен означати загублений християнства десь по дорозі (і XVIII сторіччя це доводить), ідеться лише про інший погляд на нього. Християнство перестає бути цивілізацією й стає релігією, для декого – однією з-поміж багатьох. Воно перестає бути єдиною універсальною нормою і стає фактом: суспільним, історичним, релігійним – і, відповідно, досліджується як факт. Вихід із християнської цивілізації означає, що Одкровення, яке перед тим трактувалося як система координат, що без винятку охоплює всю реальність, поступається місцем іншим, незалежним системам орієнтирів: у пізнанні, політиці, культурі. Отримання незалежності багатьма світськими ділянками, вихід їх поза релігійну орбіту примушує переосмислити і саму релігію, поставлену між світським і святим, переосмислити зв’язок релігійних та позарелігійних елементів у людському житті. Модерністи, власне, і є цим процесом: переосмислення і перетворення спадку по християнській цивілізації. Переосмислення християнства відчувається як умова його живої присутності не лише у Церквах, а й поза ними – у тканині культури.