12 польських есеїв

На протестантській території за справу беруться прихильники нової теологічної думки, яких називають теологами. Воші починають свою діяльність у ще складнішій ситуації: Реформація зміцнила первородний гріх, пов’язуючи його з поняттям невільної волі. Після падіння людська природа позбавлена шансів віднайдення в собі передумов добра, здатності до поліпшення. Людина не в змозі ступити крок до Бога, бо всі її жадання нечисті. Теологи продовжують поєдинок Еразма з Лютером від моменту, коли реформатор відмежувався від ренесансного оптимізму й виступив з досвідом невиліковної хвороби в людині. Нераціональне твердження, – стверджують полемісти, – хоч би в світлі жесту Лютера, який вивів віру з марновірства і повернув її до простору духовної свободи. Первородний гріх уподібнюється забобонові, в якому живуть народи, що перебувають у темряві й страху. І насправді він свідчить про слабкість розуму, від якої страждає людина, нездатна на самостійність. Сьогодні ця слабкість переможена і стара розповідь про вину Адама отримує нове значення – показує відстань між похмурими початками людства та сьогоднішнім поступом.

Позиція Канта, раціоналіста, вихованого в нієтистській атмосфері, творця філософської системи, вплив якої сягне XX сторіччя, підсумовує інтуїції епохи. Кант заявив, що слід поставити межу для знання, аби залишити місце для віри. Всупереч некритичним шанувальникам поступу, він помічає перешкоди, яких ніколи не подолає розум і куди здатна проникнути лише віра. Тільки віра може відповісти на питання, які є для нас життєво важливими: про Бога, душу, надію. Теоретичний розум бепорадний, натомість до відповіді на всі ці питання наближається практичний розум – орган віри в системі філософа. Цей практичний розум ставить людину перед лицем трансценденції й остаточних вироків долі, пов’язуючи їх із моральним законом, що вписаний у саму суть людяності. Людина є людиною настільки, наскільки беззастережно пов’язана моральним законом – ось суть віри. Для Канта вона не обмежується моралізмом: через моральний закон індивід відкриває нескінченність як можливий власний вимір, – але ніби за заслоною, ніби у дзеркалі: в постулаті розуму, в надії. Інстанцією самоподолання на шляху до трансценденції стає індивідуальне сумління. Воно виявляється носієм живого і незнищенного сакруму в часи, коли святість зникає і з політичної влади, і з інституційованих Церков.