Посмертні записки Піквікського клубу

— Алло! — і собі промовив містер Піквік, побачивши одну рушницю в руках свого супутника, а другу — на траві коло нього. — Навіщо це?

— Як навіщо? — сказав господар. — Ми з вашим другом збираємось постріляти граків перед сніданком. Він, здається, добрий стрілець.

— Каже, що чудовий, — відповів містер Піквік. — Тільки ніколи не доводилось бачити його на полюванні.

— Скоріше б він уже виходив, — нетерпеливився старий. — Джо, Джо!

Гладкий хлопець, що під збудним впливом ранку спав тільки трохи більше як на три чверті, з’явився в отворі дверей.

— Піднімись, постукай до джентльмена і скажи йому, що ми з містером Піквіком будемо в гайворонячій алеї. Покажи йому дорогу. Чуєш?

Хлопець подався виконувати доручення, а господар, озброївшись на взірець Робінзона Крузо двома рушницями, пішов із саду.

— Ось тут! — сказав він, спинившись через десять хвилин у алеї. Оповіщення було зайве, бо безнастанне крюкання несвідомого гайвороння досить ясно вказувало на місце його перебування. Старий джентльмен поклав одну рушницю на землю й зарядив другу.

— А он і вони! — сказав містер Піквік. Віддалік замаячіли постаті містера Тапмена, містера Снодграса й містера Вінкла. Гладкий хлопець, не зовсім певний, кого саме треба кликати, розсудливо покликав їх усіх, щоб уникнути помилки.

— Швидше! — гукнув містер Вордл, звертаючись до містера Вінкла. — Такий митець, як ви, давно б уже мусив бути тут, хоч вас нашою дичиною й не здивуєш.

Містер Вінкл відповів силуваною усмішкою і взяв вільну рушницю, скрививши гримасу, яка, певно, була б у метафізичного грака, пригніченого передчуттям близької гвалтовної смерті. Гримаса та мала визначати радість, але чомусь навдивовижу нагадувала смуток.

Старий джентльмен кивнув головою, і два обшарпані маленькі хлопці, що урочистою ходою прибули сюди під командою Джо, зараз же полізли на дерева.

— Що роблять ці хлопці? — спитав містер Піквік, починаючи хвилюватись; йому спало на думку, що зубожіння землеробів, про яке він багато читав, примушує сільських хлопчиків шукати випадкового й небезпечного заробітку, пропонуючи свої послуги, як живі цілі для малодосвідчених спортсменів.

— Тільки виганяють дичину, — відповів, сміючись, містер Вордл.

— Що?

— Ну, як казати звичайною англійською мовою — лякають граків.

— О! Тільки це?

— Безперечно. Це вас задовольняє?

— Цілком.

— Дуже добре. Можна починати?

— Прошу, — сказав містер Вінкл, радий і такій відстрочці.

— Тоді відійдіть трохи. Починайте!

Хлопець скрикнув і струснув гілку, де було гніздо. З півдюжини молодих граків, жваво розмовляючи про причини цього переполоху, піднялись угору. На відповідь старий джентльмен випалив з обох стволів. Один грак упав. Решта розлетілась.

— Підбери його, Джо, — звелів містер Вордл.