Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Щоб піднести ціни і тримати їх високими, ці синдикати штучно створювали недостачу товарів, зменшуючи навмисно для того продукцію (часом закривали на якийсь час окремі копальні чи виробні). «Кожному членові синдикату призначалася максимальна квота продукції. За виріб понад ту квоту члена карали 10000 рублів гривни» (П. Лащенко. «Історія народнава хазяйства СССР»).
Ці синдикати (трести) тримали ціни на металевий крам в Україні ДВІЧІ ВИЩИМИ за європейські і на 25% вищі, як у Московщині. Отже, на кожному плузі, на кожній сокирі, на кожному ножі, цвяху українці ПЕРЕПЛАЧУВАЛИ НА ЯКИХ 200%. Лише ця одна бандитська надвишка висмоктувала з України кількадесят мільйонів рублів річно. Фактично ці синдикати організував сам уряд, і він піддержував їх всіма способами. Тепер в СССР ВСІ галузі промисловості і торгівлі об’єднані в трести, отже, панує повна 100% монополія, яка диктує ціни, які лишень забажає. Отже, і в цьому бачимо, що московський пролетаріят («рабочє–крєстьянскає правітєльства») робить точнісінько те саме, що вже давно робила царська їхня буржуазія — обидва здійснювали соціялізм. (Між іншим, в капіталістичній Америці трести заборонені законом, а винних у спробі організувати тайний трест, уряд дуже суворо карає).
Модерне устаткування копалень і виробень, організаційний хист французів, надзвичайно сприятливі природні умови і, нарешті, монопольне становище індустрії Донбасу дали нечувані у світі дивіденди (річний зиск). У Західній Европі подібні підприємства давали 5–6% дивіденду. В Московщині (завдяки протекції уряду) — 10–12%, в Україні (Донбас — Кривий Ріг) дивіденд доходив до 57% і ніколи не був меншим за 23% (за: В. Зів. «Інастранний капітал в рускай прамишлєннасті»).
Річки золота пливли з України до Московщини і до Західної Европи. Бюджет Московської імперії виріс із 765 мільйонів рублів у 1885 році до 3240 мільйонів рублів у 1913 році, с. т. на 424%. І французи–бельґійці заробили не менший процент на вкладений капітал. За 25 років (1888–1913) вони вивезли з України 5 мільярдів золотих рублів, с. т. суму, далеко більшу за вкладені ними гроші (за: К. Kononenko. «Ukraine and Russia»).
Та, може, український пролетаріят заробив щось у Донбасі? Може, він щось скористав з розбудови не нашої промисловості на нашій не своїй землі, з наших не своїх природних багатств, даних Україні Богом? На жаль, НІ, і в тому почасти винен він сам.
Вираз «українець любить свою землю» не передає й одної сотої того почуття, що його відчуває українець до своєї землі. Чи не найближче передасть це почуття вираз «українець обожнює свою землю». Пригадаймо скитсько–сарматську богиню Землю–Матір; пригадаймо характер нашої передхристиянської культури; пригадаймо український фольклор: пісні, перекази, казки, обряди, звичаї. Те, що український емігрант бере з собою на чужину грудку своєї землі (цього не робить жодний інший народ) — це не є просто любов до неї, це є щось далеко більше. (На жаль, наші науковці донині не дали нам глибшої праці про це). Ось чому український малоземельний селянин мучився, голодував на свому мізерному клаптику землі, а не кидав її, не переселявся до міста, не йшов до фабрики, не йшов до Донбасу.
Повним 100% антиподом йому був селянин московський. Ми вже згадували, що московський селянин ненавидів свою землю і працю на ній. Він за кожної найменшої нагоди її кидав і подавався в світ за очі шукати легкого хліба. І всюди, будь–де, хоч у цілком чужій йому країні, він почувається як вдома, навіть намагається накинути господарям — тубільцям свою філософію життя і мову. Якщо не знайде легкого хліба на новім місці чи набридне йому «работать, как воли», то мандрує далі («Ми — народ брадяґ». — М. Ґорькій). Тому–то як тільки французи перебрали наш Донбас в свої руки і почали його розбудову, москвини посунули туди, як сарана, хмарами. Пізнавши, який з кацапа робітник, а який з українця, французи дуже охоче наймали українців і дуже неохоче москвинів. Але українці не приходили, і в Донбасі переможно залунав московський «матюк».