Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Усе ж, поки наша цукрова промисловість була ще невелика і постачала цукор лише на московський імперський ринок, доти той податок був 50 копійок на пуд (16 кг). Але з ростом експорту нашого цукру поза межі Московської імперії зростав і податок (акциз) на нього, так що в 1895 році був уже 1 руб. 75 коп., с. т. 40% продажної ціни. В 1912 році Московський уряд одержав цього податку (акцизу) 31,8 мільйонів золотих рублів плюс 7 мільйонів рублів промислового податку на цукроварні (П. Лащенко. «Історія народнава хазяйства СССР»). Разом 40 мільйонів золотих рублів щороку «заробляла» Московщина лише на нашім цукрі. Але навіть цей — убивчий для нашого цукрового промислу — грабунок не спинив розвитку нашого цукрового промислу, тому москвини придумали ще один спосіб затримати його.
Найбільшим у світі продуцентом бурякового цукру є Німеччина, а по ній — Україна (в 1910 році Німеччина випродукувала 75 мільйонів кілограмів, Україна — 60 мільйонів кілограмів, Московщина — 14,4 мільйона кілограмів). Але попри таку величезну кількість свого цукру, Україна стояла на останньому місці щодо споживання цукру. Напр., у 1914 році на одну душу населення споживали: Англія — 45 кг, Україна — 8 кг (К. Kononenko. «Ukraine and Russia»). Наш селянин, що плекав буряк, і наш робітник цукроварні свого власного цукру не ласували, бо ж ті 8 кг, що їх показує статистика, споживали лише багатші люди.
Але ласували нашим українським цукром англійські та німецькі… свині. Про це подбав ніхто інший, як Москвин, бо ж заробляли на тому 40 мільйонів золотих рублів річно. Московський уряд дуже потребував європейської валюти. Щоб її здобути, він примусив наших цукроварів продавати ВЕСЬ свій цукор поза межі України, але чистий зиск з того клав до своєї кишені. Робилося це так. Собівартість цукру в Україні була 3 руб. 25 коп. за пуд плюс акциз (податок) 1 руб 25 коп. на пуд. Разом один пуд коштував цукроварю 5 рублів. Отже, продажна ціна в Україні не могла бути меншою ніж 13 коп. за фунт. Цієї ціни наш селянин чи робітник платити не міг. Таким чином, наші цукровари вимушені були весь свій цукор експортувати.
Але цієї ціни ніхто не хотів платити і в Західній Европі, бо ж мали свій вдвічі дешевший цукор. Тому московський уряд звільняв експортерів нашого цукру від акцизу на цукор (1,75 руб. за пуд). Мало того! Давав їм ще 80 коп. на пуд «пособія» (П. Хромов. «Еканамічєскає развітіє Расіі»).
Торгівля і промисел не можуть існувати без кредиту. Потребували кредиту і наші цукроварні та експортери цукру. Москвини з допомогою свого уряду зорганізували великий фінансовий синдикат, який змонополізував майже весь кредит в імперії. Цей синдикат давав кредит московським експортерам на 6%, українським — на 25%. Іншими словами, не давав, бо ж неможливо було конкурувати. Таким чином, весь експорт нашого цукру, отже, і зиск опинився в руках москвинів.
В торговельному договорі з Німеччиною 1904 року московський уряд зобов’язався продавати Німеччині цукор по 5 коп. за фунт. В Англії український цукор продався по 6 коп. за фунт. В Україні наш власний цукор продавався за 14 коп. за фунт. Отже, бачимо, що найбільший продуцент бурякового цукру Німеччина купувала український цукор, бо ж оплачувалося п’ятикопійковим цукром годувати свині.
Англія мала свій дешевий (бо також калоніяльний) очеретовий (тростиновий) цукор, але також і їм оплачувалося годувати свині українським шестикопійковим цукром. Отже, бачимо, що москвини продавали в Европі український цукор за меншу ціну, ніж коштував європейців їхній колоніяльний цукор. Відома річ, що європейці платили своїм чорношкірим робітникам у колоніях стільки, аби не вмерти з голоду (за холод теж не турбувалися — чорношкірі зимового одягу не потребували). Отож, українські селяни і робітники за свою працю на буряках діставали меншу винагороду, ніж чорношкірі в африканських колоніях, бо ж наш цукор продавався за ціну нижчу за собівартість. (СССР продає українську пшеницю за ціну, нижчу ніж собівартість).
Хоч наш український цукор продавався в Европі за ціну, меншу ніж коштував українців, але москвини не лише нічого не втрачали на тім, але й, навпаки, заробляли. Вся таємниця цього ніби парадоксу («хітрая механіка» — по–московськи) була в тому, що москвини купували в Англії дешевий, сирий (неочищений) очеретовий цукор, привозили його без мита до Петербургу, там очищували і продавали в Україні по 10 коп. за фунт, у той час як український цукор продавали в Московщині по 12 коп. за фунт, а в Україні по 14 коп. Ця «хітрая механіка» була можлива лише завдяки московській колоніяльній податковій та тарифній системі в Україні.