Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
«П’яними гронами чорніє бузина…»
П’яними гронами чорніє бузина,
Жовтіє папороть в торішнім сухолистю…
І знову в далині я радісно пізнав
Разки твоїх змагань безжурні та тяглисті.
Коли в цю спраглу ніч далекі блискавки
Безумству віддають надірване горіння,
За мілійони миль, за простори тривкі —
Моє п’яне життя, моє терпіння…
Цигани долі, чуть, все клеплють тишину,
Здіймають клевчики й у глупу мідь лупають,
Пожеж сільських птахи патлатий дим женуть…
А морок блискавиць копає… скрізь копає…
По блискавиці тьма. Копни поглибше тут
В цю спраглу, дику ніч, щоб розрубать сумління…
За мілійони миль – мій зір, мов хижий спрут —
Моє п’яне життя, моє терпіння!..
«Криптомерії вклонились морю…»
Криптомерії вклонились морю…
Пий печаль, коли вона глибока,
Радість пий, коли вона велика!
Криптомерії вклонились морю,
А воно безумне, сірооке
В камінь б’є, на берег скаче дико,
Проти сонця очи мружить хворі…
Чашу моря баня неба вкрила,
А на схід снігові верховини
Тулять думи у холодні хутра…
Чашу моря баня неба вкрила —
Від глибин, від каменю й дельфіна
Хвилі річ ведуть і грізну й мудру.
Чайка схопить на перисті крила
Мудрість моря й понесе під небо.
З океанів – чорну таємницю
І з глибин – нечувані простори!
Мудрість моря понесе під небо
Стрілокрила та могутня птиця.
…Здрастуй гнівне, здрастуй люте море!
Я прийшов, такий як є, до тебе…
«Мені хочеться так як дитиною…»
Мені хочеться так як дитиною
Загубитись в саду восени —
Чарівничою снити хатиною,
По яку мандрували сини.
Багряніють берези на заході,
Багряніє в борах сухолист…
Шелестить сухолистом по ягоди
Біла дівчина з сумом намист…
Він простягся в майбутнє хвилинами —
Твій підроблений, тьмяний корал,
Ланцюгами солодкими, дивними
Мені волю в борах одібрав!..
Коли сонце розплавило обрії
З-за берези я стежив стежки,
Що їх пестили очи недобрії,
Що встилали їх будні тяжкі…
Багряними берези на заході
Намітками з голів зап’ялись…
Поминула й берези, і ягоди
Біла дівчина з сумом намист…
Не любитиму так як дитиною
В чарівничім саду восени!..
Бур’яни поросли за хатиною,
З мандрівок не вернулись сини…
«Мені журно, що осінь моя…»
Мені журно, що осінь моя
Виноградні листи розіслала, —
Мускуляста рука ратая
У чорноземлю врізала рало…
Мені лячно стежками іти,
Мені сумно співать колискову,
Коли вірю, що осінь – то ти,
Коли знаю – не зійдемось знову…
Порожнеча така навісна,
А тополі безмірно скорботні…
Що мені, ніби буде весна,
Що мені – коли осінь самотня!
Гайвороння сплітає вінки,
Крізь туман розлягаються дзвони —
Таємничі, над край не тривкі —
Лиш торкають розгублені гони…
Гей, болотяна путь ти моя,
Твою рану ніщо не загоїть!
Мені журно, що осінь – то я…
…Ми не стрінемось більше з тобою.
«Я б тебе цілував, цілував…»
Перейти на страницу: