Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Хай догнивають чорні труни,
Хай гинуть мудрі кораблі!
До неба пнуться наче струни —
Тополі – просто від землі…
Сад
Коли тепер у моїй уяві встає сад, що в нього старезна веранда виходила дерев’яною різьбою похилих поручнів, сад, оточений високим парканом, де з цілини можна цілими годинами спостерігати крамничку напроти, свиней серед запорошеної вулиці повітового міста та випадкових подорожніх, – то він малюється мені безмежно великий, глибокий у мудрості старезних лип та крислатих кленів. Пташиний голос у ньому не змовкає від світанку до заходу, сповнюючи бур’янові нетрі й зворушуючи буйне мереживо гілок таємним незбагненним життям.
Пташиний голос був і в дідовій кімнаті, але тут на літо лишалися сами канарки. Дід вечорами розкладав пасьянси, наспівував під вуса якоїсь далекої пісні й підморгував мені ласкавими блакитними очима крізь блискучі окуляри. З дідом було легко й приязно. Життя, здавалося, розкладається картами правильно й нехибно. Спокій такий ішов від його далекої пісні, від блакитних очей, від блискучих окулярів. Але це вечорами – вдень був сад сповнений тривогою таємниці.
Край саду, де єдине овочеве дерево – сухотна дичка чорною примарою заломила посохлі руки, – де крізь мереживо її хворих гілок розлягався діл, укритий баштанами й городами, тут, на майданчику, збиралися всі діти. Мені здається тепер, що їх було дуже багато, а ще пригадується – всі були старші від мене. Десь осторонь дорослі діти акцизного урядовця, що теж тут жив, грали в крокет, але нас туди не пускали. Ми гуляли під дичкою. Гулянки вигадувала найстарша з нас – кучерява Катря з синіми очима, дівчина деспотична й криклива. Так, вона завжди була за Ручай – найцікавіша роля в грі її власної композиції. Хтось, за чергою, підходив до неї, благаючи:
