Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
— Хто це знову?
— Японці Пілсудського. Я мав з ними домовленість, що вони вас безпечно вивезуть. Я вам не казав?
— Ви й справді вмерзли в усе це з чоботами.
— Ба! Але якби вони, однак…
— Я так не зумію, пане Бенедикте, це ви математик. — Вона встромила руки в шубу, підвелася. — Мушу повертатися до Ніколи. Ви не вигадаєте знову якоїсь дурниці, як тільки я вийду?
Показалося на багаж.
— Замерзло. Четверта під пам’ятником імператору Алєксандру.
— Добре. Бо мені вже здалося, що ви й не думаєте рятуватися, — зітхнула вона.
Далі відбулися три коротких кроки й короткий поцілунок у зарослу щоку.
— А що ж це було? — здивувалося.
— Мій подарунок! На день народження! Пана Бенедикта! — гукала вона з-за порогу, вже уґвинчена в торнадо темного хутра й світлої коси, поспіхом тікаючи тим самим шляхом крізь покої, коридори, сходи, крізь деренчливий будинок.
Камердинер зніс багаж у сіни. (Всього було шість клунків і валіза — мабуть, встигнулося тут, однак, обрости міщанськими благами). Пан Щекєльніков уже спав; здоровані його розбудили. Він вийшов похмурий, як кат після перепою. Відвівши його убік, розповілося йому простими словами що і як.
— Тобто шановний пан дав команду заколоти генерал-губернатора.
Не підтвердилося. Не заперечилося.
— Ага, — покивав він головою. — Ну, так. Ну, так.
Він так само добре міг би вдарити себе кулачиськом у ведмежі груди й ревнути: «Замерзло!» Отож, зовсім не потрібно Чорного Сяйва у небі, не потрібно густої тьмідини між людиною і людиною; тим паче не потрібно вбирати цьогó в незґрабні слова мови другого ґатунку, шукати метафори, наближення. Дивишся і знаєш. Цієї миті вперше розумілося усю єдиноістину без складних операцій у Математиці Характеру, самим лише тваринним інстинктом — чуттям правди, — яким так послуговуються люди покрою доктора Мишлівського чи одноокого Єрофєя. Тож не дивно, що на питання, які відчайдушно вигукувалося над порожньою могилою, мартинівець відповідав лише мовчанкою і символічним жестом. Адже що тут можна пояснити? Що одна людина вважає, що істина така, а друга — що зовсім інша? Дитина Літа втямить із того: що ж, розбіжність поглядів. Але ж — і це очевидно — істина одна, тверда, як діамант, надійна — як двічі два чотири.
Це лише помпа Котарбінського все перемішувала, вивертала, затемнювала, хибувала.
— Імператор, — сказалося.
— Імператор. Ну, гарна історія. — Він подивився ящериним оком. — Я вже вам казав, ваш час настав, пане Ґе.
— Пора.
— То як?
— Четверта, бульвар над Анґарою.
Він простягнув квадратну лапу, міцно її потислося.
— Ну, нема чого тут довше чёрта спокушати.
І пішов запрягати санки.
Зналося: Чинґіз Щекєльніков.
Повернулося нагору, щоби попрощатися з Веліцькими. Пан Юше тим часом пішов до іншого дому панікувати в товаристві, також знову вислизнула панна Марта. Пйотрусь заснув в обіймах пана Войслава, перевісившись йому через могутнє плече, вчепившись пальчиками в батькову бороду. Войслав підвівся, щоби попрощатися, не будячи малюка, з хлопчиною на грудях; не кажучи ні слова, він простягнув руку. Пйотрусь поворушився крізь сон, коли струснулося правицю пана Веліцького: поворухнувся, скрикнув і поклав собі в рот великого пальця. Мацюсь і Міхася, навпаки, позирали з-під столу, крізь великі вічка в мереживній скатертині.
Пані Галіна принесла з кухні теплу випічку, загорнуту в пахучу лляну тканину. Подякувалося упівголоса, поцілувалося руку, притрушену борошном. Вона імпульсивно сердечно обійняла, притиснувши нахилену голову до грудей. Зворушення увійшло в горло, дражнячи горлянку й зволожуючи очі. Зблиснуло в голові незамерзле минуле: княгиня Блуцька в Транссибірському експресі, оте зворушення.
— Далі за батьком? — Прошепотіла пані Веліцька. — Чому б вам радше не пошукати матері?
— Вибачте, — відкашлялося. — Я не повинен був наражати вас і дітей на ризик. Я знаю… не до такої родини, не до такого дому. Ви були надто добрі до мене. Мені ніколи нічого кращого… тільки…
— Так, так, так.
Бачилося: Галіна Веліцька.
Вона поблагословила, накресливши знак хреста на чолі й на грудях. З теплим пакунком під пахвою хутко повернулося до дверей. Старий Ґжеґож подав шубу, шапку, шарфи. Туп-туп-туп позаду. Подивилося крізь мороскляні окуляри. На порозі стояли Мацюсь і Міхася, очка округлі, ротики скривлені підківками.
— Дядечко повернеться, — сказалося, натягуючи рукавиці. — Повернеться, повернеться.
Але це були діти Зими, вроджені лютовці. Вони відвернулися від брехні й утекли в сльозах.