Сага про Форсайтів

— А що робить його батько?

— Він у Парижі,— відповів Вел, придивляючись до дядечкового обличчя, на якому з'явився дуже дивний вираз, наче... наче у пса, що вищирив зуби.

— Художники!— сказав Джеймс.

На цьому слові, що вийшло з глибини його душі, обід закінчився.

Дорогою додому, сидячи в кебі навпроти матері, Вел куштував плоди свого героїзму, що мали присмак переспілої мушмули.

Правда, мати сказала йому тільки одне: нехай негайно піде до кравця і замовить пристойний мундир, щоб не носити того, який йому видадуть. Але він відчував, що вона дуже засмучена. Бажаючи заспокоїти її, він мало не ляпнув, що тепер він спекався цього клятого розлучення, але вчасно стримався, згадавши про присутність Імоджен і про те, що мати цього ніяк не спекається. Йому було прикро, що вона пишається ним менше, ніж він того заслуговує. Коли Імоджен пішла спати, він спробував зіграти на її почуттях.

— Мені. страшенно шкода, мамо, залишати тебе саму.

— Нічого не вдієш, якось переживу. Треба постаратися, щоб тебе якнайшвидше зробили офіцером, тоді тобі буде трохи легше. Тебе хоч трохи муштрували, Веле?

— Анітрохи.

— Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть. Завтра поїдемо з тобою в місто, купимо все, що треба. На добраніч. Поцілуй мене.

Вел іще відчував на чолі її поцілунок, ніжний і гарячий, а в його вухах усе ще звучали слова: «Сподіваюся, тебе не дуже ганятимуть»,— коли він сів із сигаретою біля пригаслого каміна. Збудження його вляглося, і зник весь той запал, з яким він хвалився перед ними своїм геройством. Яка неприємна, нудна історія. «Я ще поквитаюся з тим чваньком Джоллі»,— подумав він, повільно підіймаючись по сходах повз двері спальні, де мати його кусала подушку, силкуючись придушити розпачливі ридання.