Сага про Форсайтів

Надвечір вони з Джоллі взяли кайла та лопати й пішли на схил. Вони вибрали місце поблизу рудуватого горбка й, обережно знявши дерен, почали копати. Десять хвилин вони копали мовчки, потім спинилися відпочити.

— То як, хлопче,— мовив Джоліон,— ти вирішив, що повинен воювати?

— Атож,— відповів Джоллі,— хоча, звичайно, я не маю до цього ніякої охоти.

Як точно ці слова відбили настрій самого Джоліона!

— Я пишаюся тобою за це, хлопче. Навряд чи я міг би вчинити так у твоєму віці — боюся, я занадто Форсайт. Але, мабуть, із кожним поколінням тип дедалі вироджується. Твій син, якщо він у тебе буде, може стати цілковитим альтруїстом — хто знає?

— В такому разі, тату, він удасться не в мене: я страшенний егоїст.

— Ні, синку, ти зовсім не егоїст.

Джоллі похитав головою, і вони знову взялися копати.

— Дивне собаче життя,— раптом сказав Джоліон.— Єдина тварина з зачатками альтруїзму й відчуттям бога.

Джоллі поглянув на батька.

— Ти віриш у бога, тату? Я цього не знав.

Почувши таке проникливе запитання сина, якому не можна було відповісти пустими словами, Джоліон постояв хвилинку, відчуваючи, як ниє від копання спина.

— Що ти розумієш під богом?— спитав він.— Існує два непримиренних поняття бога. Є невідоме творче начало — у нього можна вірити. І є сума альтруїзму в людині — звичайно, в це теж можна вірити.

— Розумію. А для Христа вже не лишається місця?

Джоліон здивовано поглянув на сина. Христос, ланка між цими двома поняттями! Устами дитини! Нарешті релігійний догмат дістав наукове пояснення! Велична поема про Христа — це спроба людини з'єднати ці дві непримиренні концепції бога. А що сума людського альтруїзму являє собою таку саму частину невідомого творчого начала, як і все у природі, то ланку вибрано досить вдало! Дивно, як можна прожити життя, не знаючи, що існує такий погляд!

— А як гадаєш ти, синку?— запитав він.

Джоллі насупився.

— Звичайно, на першому курсі ми частенько розмовляли про такі речі. Але на другому перестали; не знаю — чому; адже це страшенно цікаво.

Джоліон згадав, що він теж багато розмовляв про це на першому курсі в Кембріджі, а на другому перестав.

— Отже, на твою думку,— сказав Джоллі,— старий Балтазар мав відчуття цього другого поняття бога.

— Так, бо інакше його бідолашне старе серце ніколи б не розірвалося через те, що було поза ним.

— А може, насправді його охопило просто егоїстичне почуття?

Джоліон похитав головою.

— Ні, собаки не бувають щирими Форсайтами, вони люблять дещо поза собою.

Джоллі всміхнувся.

— Тоді, мабуть, я щирий Форсайт,— мовив він.— Знаєш, я пішов до війська тільки для того, щоб підбити на це Вела Дарті.