Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Гукає хтось, — пошепки мовив Козак.
— Хто тут може гукати! — відмахнувся алхімік. — Ніде ж ні живої душі.
— Стривай! — і Козак завмер.
— Мамаю! — покликало щось кволим старечим голосом, і Мамай, продершись поміж вільшиною, що густо росла тут, як і скрізь по болотах, побачив під кущем знеможеного цехмайстра жебраків, діда Копистку.
— Чого це ви тут, Варфоломію? — скрикнув Козак, підбігаючи до старого.
— Подолянку… вкрадено! — мовив Копистка, насилу ворушачи язиком.
— Хто вкрав? — спитав Мамай, і вогнисті кола застрибали перед очима, хоч і не була йому Подоляночка ані сестрою, ні коханою, ані ким, а тільки дівчиною, котру любили й поважали добрі люди всієї Долини, дівчиною, про яку вже й казки розповідали чи не по всій Наддніпрянщині, бо слава пішла вже всюди про її поневіряння по Європі, про її втечу, про її хоробрість, про її красу. — Хто вкрав? — повторив запитання Мамай, бо Копистка закашлявся і не зразу міг відповісти.
— Монах! — нарешті здобувся на слово старий жебрак. — Домініканець… отець Флоріан. Я впізнав його. Він приїздив колись до нашого монастиря — поглянути, як тут шануються вітці домініканці.
— Де ж панночка?
— Поперли… он туди.
— Скільки ж було їх?
— З домініканцем… шестеро. — Варфоломій, що вже довгу часину біг за викрадачами назирці, був спробував підвестися з купини, щоб показати путь, знову звалився під вільховий кущ. — Я ось… трішки…
— Лежіть! — звелів Козак і знову спитав: — Пішли куди?
— Ген… ледве помітна стежечка.
— Бачу! — буркнув Мамай, кивнувши Іваненкові: — Біжімо!
Довго довелось би розповідати, як вони мчали по болоту, як наздогнали харцизяк-однокрилівців, як затіяли вдвох з Іваненком смертельну бійку проти всіх, — проти п’ятьох, правда, а не проти шістьох, бо ж отець Флоріан кудись уже зник разом із викраденою панною Кармелою.
Ех!.. З однією шаблею на двох, бо Іваненко-Іванов, звісна річ, був безоружний, вони наскочили на жовтожупанників, і хтозна, чим скінчилась би сутичка, коли б не прийшла Мамаєві з алхіміком несподівана підмога.
Мамай і не помітив, коли виник біля нього старий приятель, Дмитро Потреба, як рвонувся в бій переодягнений за рейтара Прудивус, коли з’явився і Мамаїв вірний друг та супутник, Песик Ложка.
Козак зауважив тільки, як один з однокрилівців, що насідали на нього, нараз дико зойкнув, закрутився на місці, намагаючись одірвати від свого товстого заду якусь нечисту силу, котра зненацька вчепилась у м’яке зубами.
Коли Мамай штрикнув шаблюкою того нещасного, Ложечка вчепився ззаду в другого жовтожупанника, а коли й цей поліг від Тимошевої шаблі, то — в третього, а четвертому, що з ним рубався, поклавши дитину, Потреба, вже скочив на спину, а п’ятому вчепився в литку, і скоро всі п’ятеро харцизяк підпливали власною кров’ю, а душі їхні десь там уже летіли до пекла чи може, й до раю, того не відаючи, що райські врата з вини святого Петра — на замкý.
Трохи осторонь лежав — у землю носом — і пан алхімік. Кров цебеніла йому з голови, і зразу навіть не можна було зрозуміти — живий він, уже вмер чи саме конає.
— Поранили Іваненка! — скрикнув Мамай і кинувся до Іванова.
— Поранили? Мене? — неуважно перепитав алхімік і втратив свідомість.
Мамай зірвав кілька корінців гладушника, що на нім уже сяяли ясно-жовті квіти, вичавив жовто-червоний сік із його брунатних корінців та й змастив чималу подряпину на скроні в алхіміка й зав’язав її шматочком полотна, видраного з пелени сорочки. Та з Іваненком, видно, діялося чудне щось, і Козак поспитав:
— Ти встати не можеш, Іване?
Алхімік промимрив:
— Лягай-но й ти…
— Здурів?!
— Поглянь лишень!
— Не бачу я нічого.
— Аж ось…
— Земля й земля, — розсердився характерник.
— Залізо!
— Де ж воно?
— Диви! — І алхімік, Іванов-Іваненко, розгрібаючи вогку, вкриту буйною травою землю, жовтим нігтем тицяв у зернята й кружальця, схожі на дрібнісінькі шеляги, чорні, руді чи іржаво-червоні, суцільні й шпаристі. — Болотна руда! — задихаючись, скрикнув він, і бліде його обличчя взялось червоними плямами. Він копав рукою вглиб, а там усе більше траплялось тих кружалець, вже й завглибшки з лікоть вирив дучку, а все витягав червоні й жовті шеляги та квасолини. — Бачиш тепер?
— Скільки в цій руді заліза? — спитав Мамай заклопотано.
— На половину — половина.
— Слава богу!
Коли Прудивус і Потреба теж посхилялись над знахідкою алхіміка, на руках у старого заплакало немовля, і це протверезило всіх, хоч вони й роздивлялись на тую руду якусь там хвилинку, не більше.