Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Вона їх там бачила всюди, голодних, хоч і не відала, звісно, що в Голландії квітів більше, ніж хліба, бо вже й тоді владали там черевані, бо вже й тоді робітники мануфактур, дрібні ремісники, голодні хлібороби та квітникарі проливали свою кров за шматок хліба, а дуки-срібляники гарбали багатства Сходу — теж ціною крові, що лилась в Індонезії та в Індії розбійницькими заходами торговельних компаній, які вже обплутували тоді цілісінький світ.
Лилася кров і на Вкраїні…
Землі Азії, Африки та Америки були далеко. Вкраїна ж лежала близенько, така ж багата і приваблива, а й досі не приборкана. Обшарпана, але вільнолюбива. Сплюндрована, а не скорена.
Багато літ лилася кров України: не одна душечка в боях загинула а чи в полон пішла, та не ставала на коліна схизматська сторона, яку знову тепер Ватикан спитувався зневолити руками українців-зрадників, руками найманих вояків, руками короля польського, руками хана кримського на догоду негоціантам та банкірам Європи, що нетерпляче дожидали завершення однокрилівської авантюри, котра мала віддати їм до рук споконвіку славні багатствами землі України…
… Подоляночка, знемагаючи від страху та болю, від муки душевної, намагалась одвести від себе ману, оті амстердамські гвоздики, що їй у маренні вже випікали очі, хоч вона, звісно, й не думала в ту прикру мить ні про Амстердам, ні про банкіра ван Дорна, ні про мсту святої інквізиції, про мсту, якої, либонь, одвернуть не могла жодна сила, — їй просто вздрілись, Ярині, в напрузі, червоні квіти, мантія… і кров… — і все в уяві паленіло, гойдалося перед очима, бо ж дівчину жовтожупанні харцизяки тримали, ніби вона їм руки пропікала, держали, наче ковалі — розпечене залізо, і панні було боляче, і, тяму втрачаючи, вона вже прощалася з життям…
Прощай, люба ненько, прощай!
Та неня мовчала. Її давно вже не було в живих…
Прощай, Україно!
Але ж і Вкраїна мовчала, ще не знаючи нової халепи, яка спіткала Подоляночку…
Прощай і ти, дурний Кохайлику, прощай!
А сотник про сердешну панночку й не думав, бо в нього саме нав’язалась немила розмова з Явдохою.
Удвох вони поралися в таборі мирославців коло всяких сотниківських справ, і мама зітхала чомусь, і сама собі щось шепотіла, і несподіванкою мовила:
— Ех, синку, синку!
— Що, мамо?
— Коли б твій батенько живий був…
— Еге ж, коли б!
— Та відшмагав би він тебе — ой-ой! — І ненька, як те й бувало завше, коли гнівалась, зібгала вже зів’ялі губи, наче калитку на ремінчик, дрібнісінькими зморшками і, якесь там діло роблячи, замовкла.
— Ой мамо? — озвався перегодом синок. — Оце ви вже й розгнівались?.. В чім же я винен?
— Не шануєшся, халамиднику! — І, знову помовчавши, докинула: — Десь там ходиш! Га?
Синок мовчав.
— До самого ранку!
Синок винувато похилив голову.
— Та й без мене ж!
— Без вас, мамо, — покірно потвердив Михайлик.
— Ніколи ж у нас такого й не бувало.
— Не бувало ж, мамо, — кивнув синок.
— І що ж воно буде тепер?
— Вже ж якось там буде, — без тіні посмішки відмовив несміюн. — Я ж оце… наче вже й став сотником, ненько. А ви ось так…
Аж матінка відмовила:
— І я ж — про те! — І голос у неї був на ту мить якийсь не материнський, а чужий та холодний. — Сотник, синку, мусить шануватись.
— Сотник, мамо, що схоче, те й робить, — заперечив Михайлик.
— Брешеш, сучий виродку! — гримнула мати. — Всю ніч проволочився десь, прошвендяв, то й думаєш, що ти є цабе! А ти поглянь на те цабе: зморився, зблід, став дурень дурнем, та й верзеш казна-що! Тьху і тьху! Сотник же має бути сотником, а не псотником! Сотник мусить бути завше бравим! А ти?
Пан сотник, похнюпившись, мовчав.
— У сотника ж — усе в сто разів. Од сотні ж! І ума — на цілу сотеньку. І сили — всотеро. І хитрощів. І відваги, і хазяйновитості, і серця, і любові. А в тебе? В тебе?! Яка ж у тебе любов, коли ти покохав гоноровиту панну, а зразу й кислиці розсипав, тільки дістав одкоша, зразу й у гречку стрибнув десь, — яка ж це любов! І пику хтось поколупав тобі. Сотник із битою пикою? Тьху! Хто ж це тебе так відлупцював? Кажи! Та кажи ж!? Знеславив ти свою сиву матір. І себе зганьбив, сучий ти сину, щоб над тобою земля й небо трусились, — зганьбив ти мене, виродку, зганьбив! — і невбачай спитала — тихо й ласкаво, як тільки може спитати рідна мати, прикро збентежена лихою пригодою: — Та хто ж це тебе ось так віддухопелив? Кажи!
— Козак Мамай, матусю, відлупцював, — ледве чутно відмовив Михайлик-Кохайлик.