Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Таж я не був старим ніколи, — засміявся Мамай. — Мені просто не хочеться вмирати.
— Ergo? — спантеличено спитав Іван Іваненко. — Ти чув коли про Вічного Жида?
— Не тільки чув, а й зустрічав колись.
— Той Вічний Жид, він тільки й мріє, кажуть…
— Про смерть?
— Та не про що ж!
— Але ж його покарано безсмертям і безхаттям: вічно тинятись по світу — без батьківщини! Це його прокляття: коли хата всюди й ніде, коли він скрізь чужий, коли він цілий світ ненавидить тільки тому, що то світ — не його!.. Я Жида зустрів колись у Києві, на Подолі, на ярмарку: жива болячка! Він хоче вмерти, а не може… Отак і живе — без вітчизни, без смерті навіть. Це страшно.
— По злочину й кара, — буркнув алхімік.
— Щось таке чув я… та тільки не втнув — за що ж Господь його скарав?
— Коли Христа вели, щоб розіп’яти на хресті, — почав оповідати Іваненко, — один єрусалимський швець, Агасфер отой, що ти в Києві його колись зустрів, ударив Сина Божого колодкою, копилом, бо той спинився біля шевцевого дому — спочити від тяжкої ноші, від хреста на спині. І сказав Ісус Христос єрусалимському шевцеві: «Я сьогодні спочину, а ти… ти будеш тинятись по світу… без хати, без рідного краю, без приязні, з ненавиддю до людей і народів… будеш тинятись по світу, поки я вдруге не прийду на землю!» — от він і ходить, Агасфер той, тиняється по всіх країнах… без дому… і це його безсмертя…
— Це й справді страшно.
— Страшно ж…
— А те, що не вмираю я, — заговорив Козак Мамай, — нічого це, крім радості, мені не завдає. Коли б мені… та раптом заманулося вмерти, я вмер би — та й край!.. Але ж мені, Іване Іваненку, помирати не хочеться. От я й живу… Живу і живу! Та й житиму в себе дома вічно, поки живе мій народ, український народ. Поки світ сонця! Жи-ти-му! Бо ж козацькому роду нема переводу.
Вони помовчали.
Потім алхімік, Іван Іваненко, настирна душа, знову спитав про своє:
— Все-таки, виходить, проковтнув ти колись… бодай кавалочок філософського каменя? Скажи-но, Мамаю?
— Невже ж ти віриш, дядечку, в той ваш великий магістерій?
— Без віри муж учений як кіт печений, — посміхнувся алхімік. — Мушу ж я в будь-що вірити!
— А в Бога?
— Нехай-но Бог у мене вірить! — по-блюзнірському вишкірився алхімік. — Бо я вже знаю більш від нього, мій голубе сивий. А вчені люди вірять тільки в свої власні вигадки та передбачення. І мені байдужісінько: чи Земля нині круг Сонця вже ходить, чи Сонце — круг Землі, або ще там якось інакше, — аби б тільки ходили! Аби б тільки вчені дошукувались — так, чи так, а чи так! Аби б тільки я думав, шукав, доводив… бо шукання — це єдиний шлях до істини! А істина, вона колись прийде… я в це вірю, як турчин у місяць! А поки що…
— А поки що — годиться й філософський камінь? — зареготав Козак Мамай.
— Кепкуй, кепкуй! Жевріла б тільки віра… — і сумно похнюпився: — Голова в мене, бач, сива, а й досі не знайшов, чого шукав…
— Чого ж ти шукав, Іваненку?
— Пороху.
— Його ж давно придумано!
— Не такий! Мені ж такого треба, щоб добре настрашити… усіх отих, що до безверхої нашої хати пруться. Щоб і духу нашого боялись.
— Вони й так бояться. Страшно ж, кажуть, воювати з нами.
— Хочеться, щоб і дорогу забули. Але ж нема й нема! А я вже сивий…
— І дурний… — обняв його Козак за плечі.
— Та я ж це відчуваю й сам. Щоранку, прокидаючись, добре розумію, що я — дурень… — І вчений муж озирнувся довкола, по зелених лугах.
Скучивши в своїй таємничій кельї без людського товариства, бо ж довгий час ні з ким, опріч Куми своєї, сови премудрої, Іваненко не розмовляв і сонця-світу не бачив, тепер, чалапаючи по болотах з Козаком Мамаєм, радів і пташкам, і квітам, і свіжому вітрові та й набалакатись не міг… Він розповідав Козакові всячину — і про свої мандри до Німеччини, по алхімічних кишлах, і про кумедні бурсацькі пригоди, коли ще вчився в Києві, розповідав і про Москву, де він прожив дитинство.
Смикнувши себе за вухо, в якім вигравала проти сонця золота серга, Козак Мамай здивовано спитав:
— То ти — москаль?
— Москаль, Козаче.
— Чому ж — Іваненко?
— Тут прозвали Іваненком. А там, бач, я був — син Іванов.
— Чого ж тебе чорти загнали так далеко?
— Слухай лишень! — І алхімік хотів був розпочати предовгу повість свого химерного життя, аж Мамай зненацька обернувся, прислухався до чогось непевного — там десь, позаду, бо причулося, буцім хтось покликав його на ймення.