Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Козак Мамай здивовано поглянув на дитя й мерщій захапався бігти далі, щоб навік не втратити слід Подолянки, бо панна Ярина з домініканцем, певна річ, мали ж бути ще десь тут поблизу, серед мочарів та боліт.
— Ти підеш зі мною, — кивнув Мамай лицедієві. — А ти, Іване, місцину затям та й назад, до Мирослава: приведеш сюди копачів. Ви, Потребо, вертайтеся з нами.
— Дитину ж до міста комусь треба нести! — кивнув на колишнього запорожця Тиміш.
— Дитину? — І Козак Мамай спитав: — Чия це? — І, заклопотаний продовженням погоні, відповіді не чекавши, порадив: — Дитинку віддайте алхімікові! Ти однесеш, Іваненку…
Потреба й хотів уже був доручити малятко Іванову, але той звівся від землі, і всі побачили, що його сорочка скривавлена, що кров цебенить з рукава.
— Таки поранили? — стурбовано спитав Мамай.
Іваненко промовчав, але в ту ж мить захитався і мало не впав.
Його ледве встиг підхопити Прудивус.
— Куди йому з дитиною! — промимрив спудей.
— З Іваненком зоставайтесь ви, Потребо: сюди приведіть по руду мирославців! — І попросив: — Не баріться.
— Дитина ж! — кивнув на свою ношу дід Потреба.
— Залізо ж! — кивнув на розриту дучку Іванов-Іваненко.
— Дійдете? — збентежено спитав Козак.
— Треба дійти, — відповів алхімік.
— Не бійся, Іваненку: рана не страшна…
— Я не боягуз, — просто, без хизування сказав Іванов. — Бо ж навіть задля того, щоб бути страхополохом, потрібна гаряча кров. А в мене вже… — і він, сивий, змахнув рукою.
— Знаю, знаю, — з повагою поглянув на алхіміка Козак Мамай і спитав: — Без мого Ложки дорогу знайдете?
— Знайдемо, — ледве промовив Іваненко, бо його вже гойдало: від болю, від утрати крові, від турботи про найдорожчий скарб, щойно знайдений у цьому болоті.
— То рушили! — кивнув Козак Мамай лицедієві з Ложкою, і за яку мить вони, поспішаючи навздогін за хапуном, що викрав панну Ярину, зникли в заростях вільхи, щезли так тихо, наче їх тут і не було.
Тільки перед очима у Іваненка, немовби вві сні, тріпотіли крильцями густо-сині болотяні бабки, такі чудові та мерехтливі, як це тільки й може бути вві сні.
Тріпочучи четвірними крилятами, вони й справді наче наганяли сон, і алхімік, надлюдським зусиллям підвівшись, сказав Потребі:
— Дайте руку…
І вони з дитям поплентали до Мирослава.
А в Мирославі коїлись такі події, що з них варто було б самому Козакові пореготати досхочу, бо сталось того дня на полі бою, хоч і не записане борзописцями та істориками на скрижалі перемог, сталося те, що ждалось: цілком певно передбачаючи саме такий хід подій, Козак спокійно облишив того дня обложене ворогом місто та й подався з Іваненком шукати покладів заліза, а потім кинувся й далі — ловити вітця Флоріана з викраденою панною Яриною.
А сталось того дня таке… хоч ви, прозорливий читачу, вже й самі, видно, збагнули, що там сталось…
Рушили однокрилівці в наступ, але… але наступати не змогли.
От і все.
Кислички та мочені яблука, що ними подруги рябенької Химочки частували в жаркий день, заради вгамування спраги, всіх жовтожупанників, рейтарів, угрів, татар і ляхів, а котрась із них спромоглася вгостити й самого Гордія Пихатого, — оті кислички та мочені яблука, одержані з прекрасних ручок, здались бравим гетьманцям вельми солодкими (як і всяке яблуко, одержане з Євиних рук!). Але ж сила проносного льонку, чи александрійського листу, чи ще чогось такого ж невблаганного й невідворотного, як сама доля, сила зілля, що ним були затруєні кислички (а був то не ревень, і не жостір, і не сабур, а наче все це разом узяте, якась віденська а чи й циганська штука, над котрою поворожили, крім Мар’янки, ще й Іванов з Козаком), — сила проносного буває часом дужча й за саму долю, дужча за владу світську та духовну, дужча за всі поклики до бою, від яких би високих воєначальників вони не йшли, бо ж немає в світі сили над рицину чи гірку сіль (гордість старої Англії!), бо ж владного впливу проносного не переможуть ні свідома дисципліна, ні начальницький наказ чи окрик!
Одним словом, наступ однокрилівців, що на нього гетьман Пихатий покладав крилаті надії, розпочавсь у призначений час, тривав не дуже й довго, не дуже й певно, бо в животах однокрилівців уже клекотів неспокій, що будив і неспокій душі, а коли нараз приспічило десяткам, а потім сотням, а потім і тисячам вояків, вони миттю перестали бути вояками.
Але саме тут потрібен був Козак Мамай.
Так, так!
Бо ж долиняни, затуляючи носи, лупцювали гетьманців нещадно і трупу наклали гори, але наступ тривав недовго, бо ні в отця Мелхиседека, ні в Михайлика, ні в того бабича, сотника Хіврі, ні в інших воєначальників надовго не стало снаги витримувати сморід, який поплив над полем бою, і оборонці міста Мирослава, мавши змогу витнути нападників до ноги, не змогли дійти до конечної перемоги, бо й справді-таки задля того діла потрібна була сила духу самого Козака Мамая.