Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Молоденький сотник, правда, попервах, не знавши підступних заходів Козака та циганочки, Михайлик був думав, грішним ділом, що то від перепуду в однокрилівців об’ явилась така весела хворість і що то він є такий уже грізний сотник, що від страху перед ним — ось так навіть ведмежа напусть напустилася на однокрилівців, і він попервах тримався досить браво, але… не витерпів-таки смороду.
Не витримав і владика мирославський.
Не стерпіли й інші воєначальники долинян.
І наступ припинився.
Бій, правда, скінчився й так значною перемогою, і Михайлик, трішки вже повіривши в свій ратний талан, повертався з матінкою додому, коли добре звечоріло, і, ненароком сильно здивувавши матінку, зупинився біля шинку Чужої Молодиці, бо вперше в житті від почуття власної сили, а може, ще й від тих пахощів, що линули, як йому здавалося, й сюди, молодому сотникові скортіло притьмом хильнути добру чарку.
До чарки, правда, діло не дійшло.
А не дійшло до чарки тільки тому, що сам Михайлик не дійшов до веселого шинквасу вогонь-молодиці.
Перед шинком, під причілком, у затишку сидів, після бою спочиваючи, немалий гурт мирославців, добре вже впевнених, що вражені бігункою вороги до наступного дня на обложене місто напасти не спроможуться, і слухали оборонці Долини, як бравий француз-запорожець Пилип-з-Конопель читає Бопланову книгу «Опис України», перекладаючи з французької мови сторінку за сторінкою, де були і описи святого Києва, його храмів, його неперевершеної Софії, де уяву француза вразили славнозвісні мозаїки, його Лаври, його домініканських та бернардинських монастирів, його «університету чи академії», його (аж трьох!) красивих вулиць…
Всі чуйно слухали Пилипове читання, — ніде анішелесь! — бо ж цікаво було знати, що думає про Україну не знаний їм чужинець, рідний дядечко оцього Пилипа, до котрого серця людей привертались так легко і хутко…
— «Кажучи про відвагу козаків, — читав Філіпп, — не зайвим буде сказати і про їхні звичаї та заняття. Відомо, що серед них є взагалі люди досвідчені в усякім реместві… Вони є майстри готувати селітру, якої чимало видобувають у тому краю, і роблять з неї прехороший порох… Місцеві жителі, всі без винятку, незалежно від статі, віку й майна, намагаються перевершити одне одного в пиятиці та гульбі, і немає іншого християнського народу, котрий так мало дбав би про завтрашній день…»
— Оце збрехав твій дядечко! — ображено озвався хтось із гурту.
— А коли не збрехав? — спитав хтось інший.
— Коли так уже про нас пишуть, то випиймо ж! — докинули з іншого боку.
І по руках пішли михайлики та коряки, хоч горілки в шинку Насті Певної через війну вже не стало, і пили — хто воду, а хто й молоко, про що свідчив і новий напис над дверима шинку: «Птиче молоко».
Отож, перехиливши по кухлятку молока чи сироватки і звикнувши в цій хаті п’яніти від будь-чого рідкого, Пилипові слухачі знов просили француза далі читати «Опис України».
— «Проте, правду кажучи, — читав Пилип-з-Конопель, — усі вони здібні до всякого роду занять… Трапляються також і люди з вищим рівнем розумового розвитку, ніж уся маса, але й загалом вони досить розвинені, хоч і вся їхня діяльність спрямована лише на те, що корисно та конче потрібно, переважно в сільському житті.
Родючість ґрунту приносить жителям хліба в такому достатку, що частенько вони не знають, куди його й подіти… звідси приходять і їхні лінощі…»
— Ого! — буркнув котрийсь із слухачів.
— «…Лінощі, через які вони беруться до роботи лише за конечної скрути, коли не мають за що купити все, їм потрібне… Вони вдовольняються найменшим, було б тільки їсти й пити…»
— І ловко ж бреше твій дядечко! — вставив хтось із слухачів.
— Не заважай брехати! — начальницьким голосом, як те й належить сотникові, покрикнув Михайлик. І попросив Пилипа: — Далі ж, далі!
І Пилип-з-Конопель читав далі:
— «Козаки є віри грецької, яку звуть руською, вони шанують усі свята й додержують постів… Зате мені здається, немає в світі народу, котрий зрівнявся б із ними здатністю до перехиляння чарки, бо ж не встигнуть вони протверезитися, як починають дудлити знов…»