Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
- Автор: Паолини Кристофер
- Серия: Спадок #3
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 978-966-08-3879-6
- Переводчик: Александр Леонидович Ушкалов
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри». Краткое содержание книги:
Найперше — це обіцянка своєму двоюрідному братові Рорану визволити його кохану Катріну з полону короля Галбаторікса. Але не тільки це. Ерагон дав клятву вірності і варденам, і ельфам, і гномам. Тож коли тривога охоплює повстанців і небезпека чатує на них з усіх боків, Вершник дракона має зробити свій вибір — вибір, що визначить його долю не тільки на просторах Імперії, а й поза ними, вибір, що згодом стане для нього справжнім випробуванням.
Ерагон — одна-єдина надія на звільнення від тиранії. Чи зможе цей звичайний юнак об'єднати армію повстанців і здобути перемогу над королем?
Легкими кроками Вершник пробіг під величезними дерев'яними воротами, які захищали південний вхід міста-гори. Вартові, що стояли біля них, дружно брязнули зброєю.
— Привіт, Арджетламе! — загукали вони.
Пробігши ще ярдів двадцять, юнак прослизнув між двома велетенськими золотими грифонами, що пильно вдивлялися своїми порожніми очима кудись за горизонт, і нарешті опинився на відкритій місцині.
Повітря було прохолодне, вологе й пахло так, неначе щойно пройшов дощ. Попри те, що був уже ранок, Тронжхейм, як і раніше, поринав у зловісних сутінках. Навколо не росло жодної билинки — під ногами був тільки мох та лишайники, а подекуди стирчали гострі шматки базальту. Вершник підвів голову вгору, проте так і не зміг розгледіти велетенський кратер, яким, на десять миль ближче до небес, закінчувався Фартхен Дур.
Тоді Ерагон знов побіг уперед, дослухаючись до свого рівного дихання й легких швидких кроків. Ніде не було жодної живої душі, якщо не брати до уваги допитливого кажана, який кружляв десь угорі, час від часу тонесенько скрикуючи. Після всіх тих пригод, які йому довелось пережити всередині гори, юнак чи не вперше за останній тиждень відчував спокій.
Він біг по дорозі, вимощеній круглим камінням, що вела від південних воріт Тронжхейма до двох чорних тридцятифутових дверей, встановлених біля підніжжя Фартхен Дура з південного боку. Коли юнак зупинився перед ними, до дверей підскочили гноми, які перед тим ховалися за великими валунами. Вони прочинили двері. За ними відкривався тунель, який, на перший погляд, видався Ерагонові безкінечним.
Перші п'ятдесят футів склепіння тунелю підтримували мармурові колони, прикрашені рубінами й аметистами. Потім тунель ставав голим і пустельним, а на його гладесеньких стінах лиш де-не-де висіли магічні ліхтарі, під кожним із яких були або двері, або ворота. «Цікаво, куди вони ведуть?» — подумав Ерагон, а вже за мить уявив, скільки в нього над головою зараз каміння. Загалом, цей тунель справляв на Вершника гнітюче враження.
Незабаром приблизно половина тунелю була вже позаду. І тут нарешті Ерагон відчув його… Вершник відчув свого вірного дракона!
— Сапфіро! — загукав він і подумки, й уголос, так, що її ім'я прокотилося тунелем, повторене луною щонайменше дюжину разів.
«Ерагоне!» — за мить долинув із глибини тунелю її голос, нагадуючи перший весняний грім.
Юнак побіг іще швидше й відкрив свою свідомість, знявши всі бар'єри. Сапфірині думки увірвались туди, ніби потік теплої води. Від надміру емоцій Вершник аж задихнувся. Він шкопиртнув і ледь не впав на кам'яну долівку. А вже наступної миті вони так міцно й ніжно обняли одне одного думками, що тілесні доторки ніколи в житті не змогли б зрівнятися з цими обіймами.
Вершник і дракон тішились, ніби діти, бо більше не були самотні. Вони знали, що поряд є надійний друг, який завжди піклуватиметься про тебе й не покине тебе навіть у найскрутніші миті життя, друг, який розуміє найменшу частинку твого єства.
І тут Вершник нарешті побачив Сапфіру, що мчала до нього так швидко, як тільки могла. Вона боязко притискала до себе крила, щоб не пошкодити їх об стіни тунелю, проте час від часу необачно билася головою об його стелю. Коли дракон різко загальмував, ледь не наскочивши на свого Вершника, його кігті заскреготіли об кам'яну долівку й викресали цілі снопи іскор.
Ерагон радісно скрикнув, підстрибнув і незважаючи на дуже гостру луску дракона повис у нього на шиї, замотилявши в повітрі ногами.
«Малий, — мовила лагідно Сапфіра й, схиливши шию, поставила Вершинка на підлогу. — Малий, ти ледь не задушив мене…»
«Пробач!» — з посмішкою вигукнув він, відійшов на кілька кроків, а потім знов притиснувся лобом до драконової морди й почухав його під щелепою.
Сапфіра враз заспокоїлась і замуркотіла на весь тунель, ніби який гігантський кіт.
«Ти така втомлена», — прошепотів Вершник.
«У цьому нема нічого дивного. Мені ще ніколи не доводилось літати так швидко. Покинувши табір варденів, я зупинялась тільки раз, щоб попити води».
«Ти хочеш сказати, що не спала й не їла цілих три дні?»
Дракон кивнув і втупився своїми сапфіровими очима в долівку.
«Та ти ж, мабуть, помираєш від голоду!» — скрикнув Ерагон і пильно оглянув дракона, щоб пересвідчитись, чи той бува не поранений. Але в його улюблениці не було жодної подряпинки. Вершник полегшено зітхнув.