Темна вежа. Темна вежа VII

— Так я і думала, — сказала вона.

— І що ж ти думала? — поцікавився Роланд, рушаючи далі.

— Той небіжчик був Лосем. Мій тато мав такого самого клятого персня.

— Лосем? Я не розумію.

— Це студентське братство. Ка-тет для хлопчиків. Але що, в біса, тут міг робити Лось? Я б могла ще зрозуміти, якби то був Храмівник. — І вона трохи натягнуто розсміялася.

Лампи, що звисали зі стелі, було наповнено якимось світловим газом, який ритмічно, хоч і не зовсім рівно пульсував. Сюзанна розуміла, що в цьому має бути якась заковика, і після нетривалих роздумів збагнула, яка саме. Коли Роланд ішов швидко, ліхтарики пульсували частіше. Коли вповільнював ходу (не зупиняючись, просто заощаджуючи енергію), пульсування куль теж ставало повільнішим. Вона сумнівалася, що вони реагували на його чи її серцебиття, але частково були з ним пов’язані. (Якби вона знала термін «біоритм», то одразу б ухопилася за нього.) На п’ятдесят ярдів уперед Головна вулиця незмінно лишалася темною. Але з їхнім наближенням ліхтарики спалахували один за одним. Це видовище заворожувало. Сюзанна озирнулася (лише раз, бо не хотіла збивати Роланда з темпу) і переконалася, що на відстані п’ятдесяти ярдів позаду світильники вимикалися. Світло в них було набагато яскравішим, ніж у мерехтливих кулях на початку Головної вулиці, і це наштовхнуло Сюзанну на думку, що вони працювали на якійсь альтернативній енергії, джерело якої (як і практично все в цьому світі) вже ослабло. Раптом вона помітила, що одна з куль, до яких вони наближалися, лишається темною. А вже під нею побачила, що лампа не зовсім згасла: всередині кволо жевріла нитка розжарювання, сіпаючись у ритмі з їхніми тілами й розумами. Це нагадало Сюзанні неонові вивіски, в яких одна чи декілька літер згасли, і «Пабст» перетворювався на «Па ст», а «Смачні ковбаски» — на «Смачні овбаски». За сотню футів їм трапилася ще одна перегоріла лампа, потім ще одна, потім дві поряд.

— Якщо так і далі піде, то скоро ми опинимось у непроглядній темряві, — пробурчала вона.

— Я знаю, — відгукнувся Роланд. З голосу відчувалося, що йому вже трохи забило дух.

Повітря досі було вологе, але замість спеки в ньому вже витала прохолода. На стінах висіли плакати, здебільшого зогнилі настільки, що їх уже годі було прочитати. На сухому відрізку стіни вона побачила афішу, що зображала чоловіка на арені, який щойно програв бій із тигром. Чоловік кричав, бо великий кіт вирвав з його черева шмат кишок, а юрба на трибунах шаленіла. Внизу йшов рядок, перекладений шістьома різними мовами. «ВІДВІДАЙТЕ ЦИРК МАКСИМА! ВАМ СПОДОБАЄТЬСЯ!»

— Господи, Роланде, — промовила Сюзанна. — Боже милий, що то були за люди?

Роланд не відповів, хоча знав відповідь: ті фолькен були божевільні.