Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Так, — полегшено промовила Сюзанна. — Чудово. Дивись, як я й розповідала. — Вона показала на двері з написом «ТЕАТР ФОРДА, 1865. СТАНЬТЕ СВІДКОМ УБИВСТВА ЛІНКОЛЬНА». Поряд, під склом, висіла афіша «Нашого американського кузена», така свіжа, наче її було надруковано вчора. — Тепер до того, що нам потрібно, зовсім недалеко. Двічі наліво і один раз направо… здається. Гаразд, як побачу, то впізнаю.
Поки вони блукали лабіринтом, Роланд був з нею терплячий. Неприємною думкою, що промайнула у нього в голові, він з Сюзанною вирішив не ділитися: лабіринт проходів і коридорів у цьому підземеллі міг дрейфувати, як сторони того світу, що його він уже звикав називати про себе «надземним». Якщо так, то в них могли бути неприємності.
Тут, унизу, було жарко, і невдовзі обоє дуже спітніли. Юк важко і хрипко дихав, як маленький паровий двигун, але від стрільця не відставав ні на крок. На підлозі не було пороху, ті сліди, що їх вони бачили раніше, зникли. Проте звуки з-за дверей лунали тепер гучніше. Коли вони проминали одні двері, щось так сильно в них вгатилося, що двері затремтіли в рамі. Юк гавкнув, прищуливши вуха, Сюзанна тихо скрикнула.
— Спокійно, — сказав Роланд. — Сюди воно вирватися не може. Ніхто з них не може вирватися.
— Ти в цьому впевнений?
— Так, — твердо збрехав стрілець. Анітрохи впевнений він не був. Згадалася фраза Едді: «Гарантій жодних».
Вони обходили калюжі, обережно, щоб не торкатися рідини в тих, що світилися невідомо від чого — чи то від радіації, чи то відьминого вогню. Дорогою їм трапилася обірвана труба, з якої виривалися слабкі хмарки зеленої пари, і Сюзанна запропонувала затамувати подих доти, доки не відійдуть на безпечну відстань. Роланд був обома руками «за».
За тридцять-сорок ярдів далі вона попросила його зупинитися.
— Роланде, я не знаю… — Вона щосили намагалася приховати паніку. — Коли я побачила двері Лінкольна, то подумала, що все в ажурі, але тепер… тут… це… — Її голос затремтів, і Роланд відчув, як вона глибоко вдихнула, силкуючись опанувати себе. — Тут усе якось інакше. І звуки… як вони пробираються тобі в голову…
Він розумів, про що вона говорить. Ліворуч від них були двері без жодних написів, що криво сиділи на петлях, а з діри над ними виривався немелодійний дзвін тодешу, жахливий і чарівливий водночас. А разом з дзеленчанням звідти віяло смердючим повітрям. Роланд підозрював, що Сюзанна зараз запропонує повернутися назад, поки ще не пізно, відмовитися від задуму пройти під замком, тому сказав:
— Ходімо подивимось, що там попереду. Вже наче посвітлішало.
Коли вони наближалися до перетину тунелів, звідки проходи й обкладені кахлем коридори розбігалися на всі боки, стрілець відчув, як Сюзанна заворушилася в нього на спині, трохи припіднімаючись.
— Там! — закричала вона. — Он та кучугура сміття! Ми її обходили! Обходили, Роланде, я пам’ятаю! Пам’ятаю!
Над перехрестям обсипалася стеля, й на землі утворилася кучугура з битого кахлю, скла, уривків дротів і просто землі. Довкола її країв видніли сліди.
— Туди! — закричала вона. — Просто вперед! Тед сказав: «Здається, це той прохід, який вони назвали Головною вулицею», і Дінкі теж так думав. А Дані Ростова розповіла, що колись давно, в ті часи, коли Багряний Король ще тільки чинив те лихо, від якого потемнів Край Грому, група людей скористалася цим переходом, щоб утекти. Але після них залишилися уривки думок. Я спитала в неї, на що схоже це відчуття, і вона пояснила, що це як брудні патьоки у ванні, коли зливаєш воду. «Неприємно», — сказала вона. Фред позначив коридор, і після того ми повернулися в лазарет. Не хочу видатися самовпевненою і наврочити, але думаю, що тепер усе буде гаразд.
Так і виявилося. Принаймні певний час усе було гаразд. Пройшовши вісімдесят кроків від кучугури сміття, вони побачили арку. А за нею зі стелі, що йшла під кутом униз, звисали білі мерехтливі кулі світла. На стіні чотирма крейдяними рисками, що вже почали розпливатися, бо крізь кахлі просочувалася волога, було нашкрябано останнє послання, яке залишили їм звільнені Руйначі:
На цьому місці вони трохи відпочили й підживилися жменьками родзинок з вакуумної бляшанки. Навіть Юк — і той кілька штук згриз, хоча помітно було, що вони йому не смакували. Коли поїли, Роланд заховав бляшанку в шкіряну сумку і спитав:
— Готова йти далі?
— Так. І що швидше, то краще, поки я не з’їхала з… о Боже, Роланде, що то було?