Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
- Ми ж ненадовго, по гриби пішли, а тут злива. От і прийшлося перечекати.
Дільничний Максим Петрович підійшов до хлопців.
- Ну розповідайте, що робили на болоті? Автомобіля там не бачили?
Хлопці отетеріло переглянулися. Миколка - розкрив було рота, та Василько штовхнув його ліктем.
- А, ми там зовсім і не були. Що нам там робити? Ми гриби на Лосьовому збирали й ніякого «Джипа» не бачили.
- А марку «Джипа» не пам’ятаєш? – Посміхнувся Максим Петрович. – І де ваші гриби?
- Яку марку? - на виручку товаришу прийшов Миколка. – Він же каже, що не бачив. А гриби ми в лісі залишили, там були одні сироїжки.
Дільничний підозріло поглянув на сліди від мотузки на руках Василька.
- Що, це в тебе?
- Гілка вдарила, - на ходу видумав хлопець.
Онищенко, тільки, хитро примружився.
- Добре хлопі, як що схочете мені щось розповісти, приходьте у відділок.
Мокрих мандрівників батьки повели додому.
На Миколку вдома чекав прочухан, тому він ішов, не підводячи голови. Хоча гроза в селі й була не така страшна, як на болоті, проте батьки добряче перехвилювалися. На всі розпитування однолітків хлопці говорили, як і всім - щось про гриби. Миколка, найбільше за все прагнув забути ті свої пригоди, особливо, коли отримав від батька лупня. Проте знаки на долоні постійно нагадували - що це йому не наснилося. І ніякими хімікатами, пральними порошками, чи шампунями не можна було вивести той напис. Тому щоб ніхто не чіплявся до нього, хлопець просто обмотав руку бинтом і всім пояснював, що штирхнув гвіздком, коли перелазив паркан.
Частина друга
Розділ 11. Повернення з потойбіччя
Зуб прийшов до тями від того, що його хтось тягнув за ноги по слизькій і мокрій долівці. Навколо було темно, хоч око вийми. Відчувши м’яким місцем гострий камінь, здоровань закректав. Біля нього, ніби луна, повторився стогін.
- Адмірале, це ти? Ми живі, чи вже в раю?
- Я, бовдуре. Та щось на рай це мало схоже.
- Але де ж ми й куди нас тягнуть?
- Краще мовчи!
- Може вони вирішили, що ми мертві й викинуть нас на смітник.
- Тим краще для нас. Чи ти хочеш, щоб тебе на досліди забрали. Замовкни вже! – люто прошепотів Адмірал.
Спереду було чути тільки тяжкі кроки, хтось дужий волік їх снопами.
- Здається, ми вляпалися. Ні золота, ні «Джипа», я так і знав, що Шеф нас підставить.
Може не треба було зачіпати тих гуманоїдів?
- Мовчи, телепню! Де ще слів таких розумних набрався?
- Ти, що думаєш, я телевізора не дивлюся?
- Бовдур він і є бовдур. Дав би тобі по дурній макітрі, та дотягтися не можу. – Заворушився Адмірал - Куди, це він нас тягне?
Раптом, той що тягнув бандитів, зупинився. У темноті клацнуло, ніби замок у сейфі, чи в тюремній камері. Слух Адмірала вловив добре знайомий звук. Коли двері відчинилися, в лице харцизякам вдарило затхлим повітрям. Потім якась дужа сила, вштовхнула громил, досередини просторої кімнати. Вони, гумовими м’ячами влетіли до стіни. Позаду, засвітилися зелені очі й знову рипнули масивні двері. Бандюги прислухалися. Тихо, ніде нікого.
- Це ж був той, що мало не зжер нам на могилі. Такі страшні очі я до смерті не забуду.
- Він що, із тої мидниці[6]. Але, як така ломака залізла до тієї тарілки?
- Зелені можуть все, я фільм бачив.
- Тепер нас посадили в камеру. Певно, таки будуть робити над нами досліди.
- Нічого, аби добре годували.
- Ну, дурний, вони ж тебе на запчастини розберуть, а потім знову складуть. Тоді ти вже повним ідіотом станеш. Але це на краще, може, вони вирішать, що тут усі такі тупаки й заберуться собі у свій космос.
Зуб принишк і похнюпився. Перспектива, бути розібраним, намальована партнером, зовсім його не тішила.
Адмірал перестав допікати напарника й став роздивлятися своє тимчасове помешкання, тут було вже не так темно.
- Зубе, піди-но, роздивися, що тут до чого, поки ти ще не розібраний і хоч трохи щось розумієш. Я навіть нарам буду радий, а то лежати на мокрій підлозі не дуже зручно, для моїх ніжних кісточок. Коли провалилися в болото, я думав - усе каюк. А якщо живі, то щось придумаємо.
Громило зі шрамом, підвівся й хитаючись, пішов обмацувати стіни. Зверху під стелею він помітив вікно, звідти лилось слабке світло. Далі він наштовхнувся на якісь полиці.
- Адмірале, тут повно книжок!
- Вони, що тупі? Думають, ми тут читати будемо - дурні зелені.
6
мидниця (діалект) - велика алюмінієва, або мідна миска.