Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Першого дня в Мейні до нас приєдналася кузена Ізабель, Еліза. Це завдяки таким, як вона, виникло порівняння із пташкою: Еліза була блондинка і мала найніжніші риси. А ще вона належала до людей, які страшенно дратують: після Гарварду стала професійною балериною, а потім одного дня просто вирішила зробитися адвокатом. Додайте до цього її природну доброту... доволі огидно, правду кажучи. Ми з дівчатами прогулювалися селом, коли я пояснювала їм причину мого стресу. Саме минали крамничку з місцевою традиційною біжутерією, аж я промовила: «Просто не можу викинути з голови Кітса та Мета. І ці думки — неприємні. І вони не про те, що я за ними сумую чи які вони чудесні, а про те, як я їм не подобаюся й що зі мною щось негаразд. У мене страшенно низька самооцінка, і це дуже виснажує». Еліза зі своєю пташиною усмішкою на обличчі проспівала у відповідь: «А чи ти чула про позитивну психологію?» Ні, Елізо. Не чула.

Вона пояснила, буцім позитивна психологія базується на ідеї про те, що мозок можна налаштувати не просто на стабільність, а на процвітання. «Позитивна психологія — про те, як активно ставати щасливішим». Звучить цікаво (якщо не старомодно). «Багато про це не знаю, та загалом ідеться про пошук вдячності у житті». Про яку «вдячність» їй ішлося? Я була певна, що ніколи досі не вживала цей термін хоч би про що йшлося, справді. Розумію, в це важко повірити, але вдома мене не навчили практикувати вдячність, і сама я теж її не розвинула. Виросла в сім’ї, де слухала безкінечні мамині обвинувачення: «Всі, ВСІ довкола — проти нас. Ти маєш їх перехитрити і подолати!» Еліза пояснила, що «очевидно, вдячні люди насправді просто щасливіші». Оце вже звучало підозріло. «А як нема за що бути вдячним?» — зондувала я. «Можливо, ти маєш більше підстав для вдячності, ніж тобі видається! Може, варто почати писати щоденний перелік того, за що ти вдячна, й подивитися, що з того вийде?» — запропонувала Еліза. «А може, тобі варто забратися до бісової матері, й подивитися, що буде?» — хотілося мені буркнути у відповідь.

Можливо, щоденний перелік моментів удячності спрацював би для вже щасливих людей, як-от Еліза, яка була балериною-адвокатом і мала власний дім у Мейні, але тільки не для мене. Список вдячності не дав би користі людині, яка доводила себе до божевілля, одержима думками про двох хлопців, які не кохали її. Мої нутрощі реагували на пропозицію Елізи воланням «ти-не-розумієш-ані-мене-ані-реальності-ти-привілейована». КРОВ ЗАКИПАЛА ГНІВОМ. «До сраки її, до сраки всіх, я не маю за що бути вдячною!» — хотілося кричати.