Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Я купила якийсь дурнуватий фіолетовий спортивний топ, що створив мені монобюст. Сходила в той магазин, де записують на відео ходу, і купила ще прибацаніші оранжево-білі кросівки, об’ємні, як ото деколи взувають татусі, щоб конфузити своїх дітей. Поки мене обпікали вогнем думки про недавній розрив стосунків, я почала ставити собі маленькі цілі, про які точно знала, що вони мені піддадуться. Бігти, поки лунає пісня Feist[13]. Пробігти від одного дорожнього знаку до наступного. Пробігти десять хвилин без перерви. О Боже, як це важко. У легенях пекло, стегна палали вогнем, періодично виникала думка: — я не можу. Але так само, як і зі щоденником, я вирішила змінити цю історію. Почала повторювати: «Так, я можу це утнути», — навіть як була певна, що мені це не вдасться. «Так, я можу пробігти від однієї пристані до іншої». «Так, я можу довести до кінця цю божевільну пробіжку». Я повторила собі цю фразу так багато разів, аж вона почала збуватися: я змогла досягнути своїх скромних цілей. Точніше, я ненавиділа біг як такий. Була готова здатися тієї ж секунди, щойно добігала до своєї скромної цілі. Але в тому місці, де страх стискав груди, ніби на мене навалилася цегляна стіна, тепер виникло трохи простору, щоб можна було вдихнути.

Коли накопичувала дрібні успіхи, мені починало подобатися те, що як пробіжу трошки довше, волосся стане вологе від поту, що відчуватиму солоний присмак на губах, щоки почервоніють, а всередині стане гаряче. Мені подобалося, що як бігти від моєї квартири вздовж річки й назад, одяг стане мокрісінький, прилипне до шкіри й мені доведеться його віддирати. Подобалося кидати пропотілий оберемок спандексу у великий плетений кошик для брудної білизни і чути, як речі, гупнувши, падають туди. Не могла повірити, що вони стали такі важкі від поту! Трохи огидно, але як же круто.