Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося

Я пояснила Джулії, що маю дуже вагомі причини, чому біг не для мене. «Коли біжу, в мене дуже болять груди. Коли вони скачуть угору-вниз, це дуже боляче, а ще я почуваюся від того якоюсь дурнуватою». Вона відповіла, що для цього є «спортивні бюстгальтери». «А той єдиний раз у житті, коли я бігала, в мене боліли щиколотки». Вона весело пояснила: «Є чудовий взуттєвий магазин недалеко від твого помешкання, в якому записують на відео твою ходу, і потім підбирають спеціальне взуття. Вони підберуть для тебе ідеальні кросівки!» Джулія навіть вказала на те, що я живу недалеко від річки Гудзон, уздовж якої можна красиво бігати. На кожну з моїх тонких, як папір, відмовок, Джулія мала контраргумент. Чорти б тебе взяли, Джуліє.

Правду кажучи, мабуть, я просто боялася тренуватися. Малою я була пухкенька дитина і соромилася свого пузця. У середній школі жила в постійному жаху перед щорічним Президентським тестом із фізкультури (У вас таке в школі було? Воно поширювалося на всю країну чи як?) Це була серія іспитів, що мала на меті визначити рівень нашої фізичної підготовки через обов’язкові завдання, до яких ми ніколи не готувалися. Для мене це був час у році, якого я дуже боялася, бо дуже соромилася, коли мене змушували демонструвати всі оті трюки перед однокласниками, які я просто не могла виконати. Підтягування? Високі стрибки? Сісти долі, покласти на себе дивну металеву коробку і, по суті, штовхати бігунець над ногами кінчиками пальців, щоб показати, як близько можу дотягнутися руками до стоп? Спойлер: я НІКОЛИ не могла дотягнутися до стоп. Хоча найгіршим був кілометровий забіг. Пам’ятаю, як бігла по чорному асфальту парковки біля школи, коли мені було десять років. Батьки забули дати мені з собою спортивний костюм, тож коли каліфорнійське сонце зійшло над нами, я бігла в колготках, габардиновій шкільній формі та сандалях. Сандалях. Прибігла останньою. Аж настільки останньою, що решта дітей уже повернулися в клас, а тренер Родріґез розчаровано дивився на секундомір, вирішуючи, дати мені спокій чи нехай уже фінішую. Для нас обох ситуація була принизлива.

З часом я перетворила цей страх провалу на таку собі гордість. Не те, щоб я не могла тренуватися, просто я була ви-и-и-исоко над цим. Хіба ж це не круто, що я ніколи фізично не напружувалася? Я вихвалялася перед людьми, що «жодного дня у своєму житті не тренувалася». Тобто хто мав час на оте тренування?! Ну... Джулія мала. Джулія, яку я поважала, обожнювала і прагнула наслідувати. Вона грала у футбол весь час у старшій школі та в університеті. І була найспокійнішою людиною, яку я знала. Джулія знала, як раціонально вирішити мою проблему з тривожністю, а я не мала жодного варіанту вирішення. ҐРРР. Окей. Добре. Спробую скористатися її порадою. Але мені не сподобається. А ЩЕ воно не допоможе.