Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося
- Автор: Шустер Тара
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-617-7544-28-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося». Краткое содержание книги:
Наскільки він мене контролював? Розповідаю. В універі моя сусідка, Фіш, часто зухвало заходила в мою кімнату повідомити, що «Кітс навкарачки скрадається за вікном... Він у тому самому плащі й зазирає до тебе в кімнату. Сказати, що це моторошно — нічого не сказати». А мені це видалося чарівливим. Хтось звернув на мене увагу! Він ревнував до всіх, хоч би хто до мене заговорив. Після переїзду в Нью-Йорк, коли Діана приїхала до нас у гості, він замкнувся в шафі і кричав звідти: «Якщо твоя сестра тут, то коли МИ будемо разом?» Але ж ми живемо разом, то... увесь час, напевно? Я тоді саме «стояла на роздоріжжі можливостей», у пошуках своєї першої серйозної роботи після університету, а йому було боляче, що я розглядаю варіант працювати повний робочий день. (Я закінчила виш у піковий момент кризи 2008 року, тому знайти бодай якусь постійну роботу було дуже складно). Чому, скиглив він, я маю принижуватися на роботі для початківця, якщо можу цілими днями сидіти з ним удома і дивитися серіал «Дроти». Коли пояснила, що мені потрібні гроші, що в мене немає трастового фонду, щоб жити так, як він, що єдина причина, яка дає мені змогу бути у Нью-Йорку, це безкоштовне прожиття в його квартирі, він, із почервонілим обличчям, крізь сльози видушив із себе слова: «ЩО В ТЕБЕ ЗА ПРІОРИТЕТИ ТАКІ?» Коли ж я остаточно отримала місце, в наборі до якого навіть була страховка, він не привітав мене і не тішився. Був ображений, що доведеться ділити мене з роботою.
Ми обоє знали, що ці стосунки не мають продовження, та коли вони закінчились, я була шокована тим, що він відтяв будь-який контакт зі мною. Деякі люди уявляють, як одружуються з коханою людиною, але я уявляла собі вічність із ним у постійних муках і турбулентній невизначеності. У моїх фантазіях ми розходилися, я переїжджала на кілька кварталів далі, і ми разом чи по черзі плакали у кав’ярнях, кохалися посеред міста і розповідали друзям, про те, що «кохання — така складна штука. Розумієш?» Але він не хотів зі мною бачитися. Не хотів говорити. Ну і мабуть, не хотів кохатися. Не хотів навіть чути про мене.
Без марихуани, що притупляла мій неспокій, і без Кітса, який його вгамовував, я уперше в житті почала переживати тривогу сповна. У грудях постійно стояла грудка. Вона жила десь зліва, на поличці відразу над серцем. Увесь день я розтирала це місце, сподіваючись, що мине. Цей палючий біль гніву часом віддавав попід руки, і тієї миті я була дівчиною, що стоїть на розі Західної Десятої вулиці та Шостої Авеню і розтирає собі груди й ліву пахву. Краса. Я прокидалась у своєму помешканні із таємничим головним болем, таким сильним, аж мені перед очима снували чорні цятки. Спазм розходився по всьому черепу, і я нарешті збагнула, як мій тато примудрився розкришити собі зуба. Кітс мене покинув. Як покинули мене батьки. Як покинув мене й університет.
Ніщо не допомагало подолати цей страх — бути покинутою. Ні зустрічі з моїми подругами Александрою та Алісією, щоб гуртом працювати над сценарієм вистави (зазвичай я обожнюю писати сценарії!) Ні відпочинок у Лондоні з приятелькою, яка мала де безкоштовно зупинитися (зазвичай я обожнюю подорожувати! Особливо безкоштовно). Нєа. Очі весь час були спухлі й червоні від постійних сліз. Я перестала мити голову. Як можна мити голову в такий період? Мала божевільний вигляд. Я й була нестямна. Це тривало чотири місяці.
Я виписала в щоденник імовірні рішення: «Продовжити терапію з подвійною інтенсивністю. Таблетки. Трава. Переїхати в таке місто, де хтось мене любитиме (яке місто???) Трава». Частіша терапія видавалася найпростішим рішенням, тож я почала бачитися із доктором Ґолдстайн двічі на тиждень. Чи могла я це собі дозволити? Аж ніяк. Чи була я руїною більшість часу, так що нічого, крім одужання, не мало значення? Саме так. Але, на щастя, я обрала доктора Ґолдстайн, бо вона була єдиним терапевтом, який погодився прийняти мою страховку, тож я мала доплачувати лише частину. (P.S. Дуже рекомендую обрати терапевта, який або прийме твою страховку, або ж, якщо її немає, погодиться на гнучку оплату, щоб ти могла платити, скільки можеш). Я домовилася з собою: буду менше їсти й пити в ресторанах, щоб мати змогу регулярно оплачувати терапію.
Доктор Ґолдстайн запропонувала носити гумові браслети на зап’ястях на випадок, якщо нав’язлива думка крутитиметься в голові — я могла себе ляснути браслетом і сказати: «Йди геть. Іди геть». Бо біль якось там змінює нейронні зв’язки в мозку і допомагає перепрограмувати мислення. Замість того щоб думати: «Мене покинули», мій мозок скаже: «Ой! Не варто про це думати». І хоч як це дивно звучить, це допомогло. Маленькі гострі ляпаси відволікали мене на мить від паніки, хоч до кінця місяця мої зап’ястя мали такий вигляд, ніби я захопилася садо-мазо.