Чому люди тупі? Психологія дурості

Мушу визнати, що, коли Жан-Франсуа Марміон запитав, чи було б мені цікаво написати статтю про місце дурості в мозку, я дуже захопився. І одразу ж погодився, сам не знаю чому. Звичайно, спочатку я неправильно зрозумів і думав, що треба буде говорити про перших Джеймсів Бондів і про «Ім’я Рози». Авжеж, коли я краще усвідомив важливість теми, вже були обіцяні високий гонорар і моє ім’я на обкладинці в престижному видавництві. І до того ж виклик: маючи за девіз марктвенівське «Вони не знали, що це неможливо, то й зробили», я опинився в ролі «Дядечок-гангстерів»[44] Одіяра: «Дурням море по коліна! Їх навіть так і впізнають». Мені дуже швидко довелося вгамувати свій пал: жодна дослідницька установа з нейрології, гідна цієї назви, схоже, не займалась цим явищем, таким важливим і визначальним для нашого щоденного існування. Треба було заходити з іншого боку. Найперше, я зрозумів, що мій початковий ентузіазм був дуже заразливий, що стало ключовим етологічним вказівником у моєму пошуку істини! Фундаментом для нього могли прислужитися кілька спогадів про нейронауку і хороші книжки. І наостанок цей нестерпний образ, який навіть психоаналітик Лакан, котрий тримав оригінал у себе в ванній кімнаті, прикривав відсувною сюрреалістичною картиною: йдеться про репродукцію знаменитого полотна Курбе, на якому зображено тулуб голої жінки, що пасивно розкрила на передньому плані свої геніталії, піхву (con), яка називається — ви впізнали її — «Походження світу». «А зараз я покажу вам щось надзвичайне», — лаконічно оголошував Лакан, відкриваючи картину своїм шановним гостям, від Леві-Стросса до Пікассо й Марґеріт Дюрас, потай спостерігаючи їхнє зачарування…