Чому люди тупі? Психологія дурості

Уявіть, що вас просять знайти правило, за яким вибудовано послідовність цифр: «2—4—6». Щоб перевірити, що правило, яке ви придумали, працює, ви можете запропонувати інші серії з трьох цифр. Щоразу вам говоритимуть, чи узгоджується ваша пропозиція з правилом і чи правило, яке ви придумали, справді те саме. Вельми ймовірно, що, як і в переважної більшості людей, вашою першою думкою буде, що це «парні числа, які збільшуються на два». І ви запропонуєте ряд чисел «8—10—12», що прекрасно узгоджується з вашою ідеєю. Вам відповідають, що запропонована вами послідовність чисел відповідає правилу, але не тому, про яке ви подумали. Тоді ви пропонуєте іншу трійку чисел, наприклад «8—42—56» за правилом «парні числа, що зростають». Вам відповідають те саме, що й раніше. Після трьох чи чотирьох спроб ви пропонуєте, наприклад, такий ряд «7—36—673» з думкою про «числа, що збільшуються». І тут вам відповідають, що так, ваш приклад узгоджується з правилом і це саме те правило, про яке ви подумали.

Нарешті, ви таки знайшли! Але ви вибрали не найшвидший метод. Мало хто його вибирає. Він полягає в тому, щоб намагатися не підтвердити вашу ідею, а спростувати її. Для цього достатньо запропонувати послідовність «3—5—7», щоб випробувати гіпотезу про «парні числа, що зростають». Дуже важко змусити себе заперечувати свої ідеї, замість того щоб підтверджувати, особливо в цьому завданні.

Пропонувати приклад ряду чисел всупереч думці, яку маєш в голові, здається абсурдом, навіть збоченням. Проте це необхідно, щоб поставити нашу ідею під сумнів. Коли б ми від початку вміли сумніватися у своїх висновках, то були б не такими певними щодо вірогідності нашого стереотипу адвоката, і нам легше було б уявити, що інженер також може цікавитися політичним життям громади, вміти добре говорити й колекціонувати книжки…