Там, де козам роги правлять

Стало жаль, коли засвітили світло. Знову було похмуро і брудно. Не поспішаючи, плив разом з натовпом до виходу. Холодний, пронизливий вітер замітав жалюгідні тротуари. Люди швидко розходилися на всі боки.

Едека обминув якийсь чоловік, високий, у куртці в обтяжку. Видалося, ніби знайомий. Раптом Едек аж употів. Наддав ходи. При вході на ринок горів ліхтар. І в тьмяному світлі він упізнав чоловіка. Так, то був браконьєр, який уранці стріляв у нього.

Що робити? Хлопець озирнувся. На вулиці — нікого. Тільки здалеку долинали якісь голоси та на другому боці ринкової площі маячило кілька постатей. Едек рушив швидше, щоб не згубити браконьєра з очей. Навіть трошки підбіг. Той оглянувся, раз, вдруге і раптом завернув у якийсь двір. І тоді Едек, не довго думаючи, побіг, узявши сумку в ліву руку.

Ні, то було не подвір’я, а вузький завулок — тупик. Кілька низеньких хатинок тісно тулилися з обох боків. Тут було темно, хоч око виколи. В першу мить Едек не бачив, куди йти. Не чув і кроків того типа в куртці. Хлопець пройшов трохи вперед, став, прислухаючись, може, де стукнуть двері. Тиша. Вдивлявся, поволі звикаючи до темряви. Нікого. Він заглибився в тісний завулок. Ні, далі йти не варто, нічого тут не зробиш. Коли б іще не в голими руками, а так — небезпечно. Пошукав поглядом — може, виламати штахетину з огорожі. І в цю мить із-за якогось повороту вилетіла довга рука, Едек відчув страшний удар, потім другий і, скрикнувши, упав на землю.

— Другий раз живий не вийдеш, сучий син! — почув голос і водночас — тупіт ніг, який віддалявся в темряві.

Насилу підводячись із землі, Залєський уже роззявив рота, щоб крикнути, але передумав. Нічого це не дасть, скоріше його самого заберуть у міліцію, почнуть допитуватись, розбиратися. Ні, цей номер не проходить...

Плюнув, відчуваючи на губах кров. Провів рукою по обличчю. Ран не було. Подумав, що браконьєр таки добре лупонув його. «І очі має — впізнав мене! Уранці, женучись за ним, я був без пальта, а за ту мить, коли він на вулиці побачив мене в пальті, важко було запам’ятати риси і постать...»

Знову плюнув, тепер уже від люті і розчарування, які піднімалися в ньому. Дістав у морду, і, зрештою, чорт його знає, від кого. Підняв сумку, помацав навколо землю, чи не розсипалося що.

Назад, до лісництва, їхав куди повільніше, ніж уранці, і все переживав гіркоту поразки. На лісовій дорозі місцями доводилося вести велосипед, бо ліхтарик майже не світив.

У Гасинців ще не спали. Метек з батьком сиділи в кабінеті біля якоїсь карти. Привіталися з ним спокійно і сердечно. Едекові стало жаль покидати цей затишок, світло гасової лампи, тишу лісу і води, сарну, яка, наполегливо штовхаючи, вимагала їжі. А він, їдучи сюди, надумав повертати до Ольштина. Досі ще нічого не з’ясувалось, і це мучило його.

Знехотя розповів про свою пригоду. Йому було соромно, що так попався.