Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— Справа є в мене.
— Яка?
— Ти ж на фронт ідеш?
- Іду. Завтра на Софіївській зранку присяга, в автобус і туди. Як тебе тоді тут снайпер убив, я поклявся, що знайду гада.
- І шо?
— Та ж більшість тої гидоти зараз на Донбасі. Туди й поїду, пошукаю. Я після твоєї загибелі пив дуже. Ледь вийшов з піке, і то лише тому, шо війна почалася.
— Та знаю я.
— Знаєш?
— Знаю. Все знаю. І про те, що відмовили тобі спочатку в військкоматі. І про добровольчий батальйон, і про учєбку — про все знаю.
— То чого позвав?
— Хочу, шоб ти знав. Я тепер як янгол-охоронець до тебе приставлений. І мені дозволили з тобою поспілкуватися. От і позвав, шоб ти знав, шо я поруч, шоб до знаків різних прислухався.
— Буду. Обіцяю.
- І ще. Усе буде добре. Війна не вічна. Минуть роки, ти мене забудеш, однак…
— Та я…
— Не перебивай. Нічого в цьому страшного немає. Головне, не забувай, за що ми тут усі загинули. І дітям, і онукам розповідай. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Толік встав, розправив за спиною великі білі крила.
— Ходи сюди… — Він розкрив обійми, і Сергій обійняв побратима. — Ну мені час, все буде добре! Я наздожену тебе на фронті.
Толік махнув крилами і злетів у чорне небо.
Сергій ще довго дивився угору. На обличчя падали сніжинки і одразу танули, перетворюючись на струмки води.
— Дядю, ти плачеш?
Біля Сергія спинилася дівчинка років семи.
— Ні, сонечку, то сніг. А ти шо, сама?
— Ні, он мама. — Дитина махнула в бік жінки, яка неподалік запалювала лампадку.
— А у вас тут хтось загинув?
— Не у нас, а за нас! За всіх нас. Так мама каже.
— Мама правильно каже. Біжи до неї. — Сергій провів тильною стороною долоні по щоці дівчинки і, накинувши на плече рюкзак, пішов униз вулицею.
Передок
— Оно, бачиш, заграва? Небо світиться з того боку, де гупає? То Донецьк.
— А то світло від вибухів?
— Та ні, просто місто велике, то й підсвічує небо. Шо ж тут від нас відстані? Піски, аеропорт і місто.
— А це «град» валить?
— Та ні, це вихід мінометний.
— Тобто?
— Ну звук не від пуску, від пуску ось зараз, трохи інший, а від падіння гранати.
— Уже все на слух розрізняєш?
— Та звісно. Звикаєш розрізняти і чим валять, і куди. І вже реагуєш спокійно. Ми, як перший день приїхали, тіка шмотки кинули, а вони як жахнули! Тоді да, перелякалися. А зараз уже звикли і хлопці реагують нормально.
— А оце в хаті чиїй живете?
— Жінка пустила. Вона виїхала. Тут на вулиці майже всі виїхали, постійно не живуть. Страшно.
— А не побоялася хату довірити? А як, не дай бо’, через вас розбомблять?
— Все може бути, а тільки просто кинути добро ще гірше. У зиму не топлена хата — це страшне. Та й мародерів серед пролетаріату районного вистачає. Винесуть усе, а так, як не крути, під охороною.
— Та й то правда.
— Тут десь тижні три тому приїздила бабуся, оно трохи далі її хата, там теж наші стоять. Сама бабця перебралася до доньки, а нас пустила. Так от, приїхала вона, подивилася шо до чого і простягає бійцю двісті гривень. А він не второпає, мовляв, нашо гроші? А вона перехрестила його й каже: «А шоб ви з хати не з’їхали, бо жалко хату!»
— Ого!
— Отож, шкода ж обійстя. А ми ставимося з повагою до чужого. Колись війна кінчиться, людина повернеться і буде жити. Грошей ми з баби, звісно, не взяли, сіла, попоїла з нами, й відвезли ми її аж за блокпост, де вже маршрутки ходять.
— А хату можна глянуть?
— Та пішли. Ось гараж. Тут у нас склад, у літній кухні, відповідно, кухня. Льох використовуємо за призначенням, як бомбосховище. У хаті ось, дивися.
— Божничка, фіранки, комод, холодильник, це все хазяйське?
— Усе хазяйське, навіть телевізор. Усе ціле, усе працює.
— А тєлік дивитеся?
— Рідко. В основному для перевірки інформвції. Як наші їм насиплять добре, то в них тут на місцевому ДНР-каналі одразу ґвалт «хунта пре».
— А він тут іде?
— Так, а шо ж тут до Донецька? Іде!
— Наші не глушать?
— Може, де й глушать, я не знаю, та в нас немає смислу. Село ж пусте.
— А шо ще по їхньому каналі?
— Та херня різна! Співають днями гімн свій. Музику з радянського взяли, а слова нові. Брєд рєдкий. Нормальна людина дивитися таке не зможе. Увімкнути?
— О ні, дякую.
— А ще об’яви крутять. Про податки. Уже п’ять штук податків придумали. І шось там таке мудрьоне. Шо як бізнесмен, то маєш податок принести за певною адресою у якийсь там центральний банк ДНР.
— Общак-банк?
— Ну типу.
— Добре, поїду, дорога дальня.
— Давай, ніби затихло. Усім вітання і подяка тим, хто допомогає волонтерському руху.
— Добре!
— Передавай, що дух у нас бойовий, рідну землю не віддамо!
— Передам!
Дорога
Глупа ніч. Блокпост під Слов’янськом. Вимикаємо фари і на аварійці підкочуємо буса під знак «Стоп». Вітер, час від часу зривається сніг. Військові в повній бойовій та з калашами повільно підходять.
— З Києва? — посміхається один, розглядаючи паспорти.
— Ага!
— У вас тут у бусі аж ніби пахне рідним Києвом.
Засміялися всі.
— Волонтери, значить?
— Ну да.
— А куди прямуєте?
— Під Кримське.
— Ну щасти, вітання пацанам! Кажіть, що скоро й ми до них підтягнемося!
Майже по обіді. Виїзд з Кримського. Блокпост. Двоє хлопців у повному спорядженні перевіряють документи.
— Повертаєтеся з санаторію?
— Ага.
— Гупа?
— Та да, гупа!
— Розвантажилися?
— Так, усе добре! А ви як тут?
— Та тримаємося. Дякуємо вам!
— Та нам за що? Це ви тут серед степу і в дощ, і в сніг, і в холод.
— Та ж без вас, без волонтерів, точно подубли б! Так шо дяка по адресу!
— Та й вам теж. А шо це за говір у тебе, ти не кримчак?
— Сімферопольський!
— Виходить, кримчак Кримське вартує?
— Виходить.
— Усе, па!
— Столиці привіт!
— Обязи!
Пізній вечір, в’їзд з Красногорівки в Мар’їнку.
— Шо, валять сєпари?
— Ну ми не специ, ляпає, а хто, шо, то не знаємо.
— Не переймайтеся. Далі тихо. А ви шо, хлопцям гуманітарку возили?
— Ага!
— Ну легкої… Києву вітання.
— Дякуємо. Ось комплект від дощу, куртка й штани, тримай!
Військовий на мить замислюється.
— Ні, там далі блокпост є, їм віддайте, їм потрібніше!
— Тоді бувайте.
За десять хвилин.
— Волонтери? З Києва?
— Да.
— А з якого району?
— Солома.
— Позняки.
— О, а я з Троєщини!
— Слава Україні!
— Героям слава!
Шаман
— Лягай, блін! — почув над самим вухом Олег, і в наступну мить щось штовхнуло його вперед в окоп, просто біля входу в бліндаж.
Падаючи, він відчув, що зверху на нього навалюється здоровезне тіло.
Олег зачепив каскою стіну окопа. Хотів випростатися і почув, як нагорі вибухнули. Спочатку зовсім близько, аж посипалася земля, а потім трохи далі вбік. Олег втиснувся в землю.
— От ти даєш, молодняк, — почулося згори праворуч. — Так і без голови залишитися можна.
Олег вивернув шию і побачив поруч в окопі того, хто його врятував.
Чоловікові було десь під п’ятдесят. Хоча, може, й менше; борода, обвітрені щоки та сіро-зелений заскорузлий одяг років додають ого-го!