Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
— Дякую, — прохрипів Олег незнайомцю.
Обстріл пішов далі, тож чоловік відповз трохи вбік і сів в окопі. Випростався і Олег.
— Дякую вам, — ще раз промовив він.
— Та, не бери в голову. У війну набоями повернеш, — засміявся чоловік. — Будемо знайомі, я Костя. Позивний Шаман.
— Олег. А по батькові як вас?
— Не треба, достатньо Костя або Шаман.
— Добре.
Шаман дістав з-під броніка пачку, витягнув зубами цигарку і клацнув запальничкою.
— А чого стовбичив? Глухий, чи шо?
— Якшо чесно, — знизав плечима Олег, — то глухий. Одне вухо взагалі не чує, а друге поганенько. Свист та тихі звуки кепсько розрізняю.
— От ти крендель, — посміхнувся Шаман. — Хто ж тебе призвав?
— Доброволець я. А вухогорлоносу грошей дав, шоб не писав, шо недочуваю.
— Дивний світ. — Шаман випустив носом цівку диму. — У мої часи платили навпаки, шоб не забрали.
— Ну треба ж Батьківщину боронити?
— Та ясно, шо треба, жартую. Раніше тебе не бачив. Ти коли прибув?
— Позавчора.
— Ясно. Ну, козаче, молися, щоб наступного разу теж не сам був під час обстрілу, бо буде горе.
— Та я якось той, у Бога не вірю.
Шаман загасив недопалок і знов посміхнувся.
— То твої особисті справи — вірити в Бога чи ні, жити треба так, ніби він є! Тоді все буде добре.
— Так і живу.
— То й молодець. — Шаман піднявся з окопа й огледівся. — Ну ніби фініш у сепарів. Давай тепер ми їм насиплемо проти ночі.
Партизан
— Ти чув, партизани сепарський блокпост вирізали? — Ванька присів за блоками ближче до теплої буржуйки і шмигонув носом.
— Та чув, — тихо промовив Микола на прізвисько Сивий і теж підійшов ближче до тепла.
Блокпост, де з-поміж інших стояли Ванька та Микола, був не на передовій, а в умовному тилу. За місяць, доки вони тут були, пост жодного разу не був атакований і не потрапив під обстріл. Гупало набагато далі, а тут військові та нацгвардійці перевіряли машини, які рухалися вглиб фронту і назад, щоб ніхто нічого не тягнув із зони на «Велику землю».
— Як криси тилові, - бідкався двадцятирічний Ванька. — Там наші воюють, а ми тупо в багажниках порпаємося.
— Е, не скажи, — відбив Сивий, простягаючи руки над діжкою-буржуйкою. — Тут теж треба. Оно, «муху» позавчора хто знайшов? Ми. А якби з тієї «мухи» хтось по побратимах бахнув?
— Та зрозуміло, та все одно хочеться на передову. Я вже думаю, шо треба було не у військо йти, а в партизани! Я ж майже місцевий, усе тут знаю.
— Партизани, кажеш? — посміхнувся Сивий. — У всі часи є партизани. Батько мій під час війни партизанив. Та й у часи моєї молодості в Казахстані теж партизани були!
— Як це? — Ванька недовірливо покосився на товариша. — Які могли бути партизани?
— Я служив прапорщиком там, а партизанами називали тих, кого до нас в частину присилали раз на рік на прибирання врожаю. Ну замість військових зборів.
— Цивільні тобто?
— Ну у нас вони були у формі та працювали на полях замість армійської підготовки.
- І добре працювали?
— Ну такоє… Раз на місяць продукти в магазин завозили, ну і горілку. Так після завозу нікого з партизанів три дні добудитися було неможна.
— Ого.
— От тобі й ого! А один, зараза, украв мої чоботи парадні і пропив. Причому й мене покликав. А про те, за чий рахунок бенкет, сказав, уже коли все випили.
— Не вбив його?
— А толку? Разом же пили.
- І то правда.
Ванька, трохи зігрівшись біля буржуйки, намацав у кишені цигарку, закурив.
— Ну зараз партизани не такі.
— Я й не кажу, шо такі, просто при слові «партизани» згадую Казахстан і нічого зробити не можу. Смішно. Я там і посивів, до речі.
— Ого, а шо сталося? Знов партизани?
— Та ні, то вже казахи підшефні втнули. Скловати наїлися, думали, шо це в вагонах цукрову вату привезли.
— Розводиш? — посміхнувся Ванька.
- Є трохи, — засміявся Сивий. — Треба ж якось настрій піднімати. Ладно, погрівся? Пішли змінимо хлопців біля шлагбаума, хай погріються.
Чоловіки пішли до побратимів на краю блокпосту.
— Йдіть погрійтеся, ми тут з партизаном вас підмінимо.
— Шо ти мелеш, Сивий? З яким партизаном?
— У нашого Ванюшки новий позивний! Він тепер партизан, — засміявся Сивий і штурхонув товариша в плече.
Над блокпостом рознісся регіт.
Про собак
— Альо.
— Привіт, журналюга!
- І тобі не хворать!
— Шо там у тилу?
— Та шо? Тил. Народ до Нового року готується. А у вас шо, тихо?
— Ну як тихо? Не так як було, однак не тихо.
— Обстрілюють?
— Вони, суки, трохи тактику змінили.
— Тобто?
— Собак пускають до нас полями.
— Яких собак?
— Я не знаю яких, а тільки вони прив’язують до нашийника цепки, і ті біжать полем, чіпляючи розтяжки.
— Гинуть собаки?
— Ну не завжди, однак гинуть.
— А нашо воно їм?
— Мабуть, пробивають ходи в мінних полях, шоб мати можливість ближче підійти, бо ж у нас позиція гарна і якшо не мінометом чи «градом», то ніяк.
— Хочуть підлізти на відстань пострілу?
— Угу. Та тільки хєра їм. У нас тут подарунків для них різних, мама не горюй!
— Це добре.
— Ладно, радий був чути!
— Навзаєм, бережи себе!
ДТП
Як дивно інколи розтягується час. Деякі періодди життя — місяці, а іноді й роки — пролітають, як «пулі у віска», а деякі секунди тягнуться вічність.
— Ох ти ж, блін, — пролунало з водійського сидіння, і наступна мить розтяглася, неначе на сторіччя.
«Автобус різко змінив курс, пішов юзом, перетнув зустрічні смуги і перекинувся догори дригом на узбіччі, так? — перепитував мене потім дебелий міліціонер, записуючи пояснення. — Я правильно записав?»
І не посперечаєшся, все ніби правильно, однак відчув я інше.
Я відчув, що наш красунчик «Спринтер» почав жити власним життям. Я відчув, як водій Женя намагався приборкати залізного коника, який послизнувся і ніс нас усіх у невідомість. Я відчув, як згрупувалися поруч з водієм Тарас і Сергій, а поряд зі мною вхопилася за крісло Віка.
А далі пішов танок завдовжки у вічність, бус шарпнувся в один бік, в інший, а потім полетів кудись задом.
— А шо це у вас, броніки? — Дебелий інспектор посвітив ліхтариком у надра перекинутого буса. — Ви шо, волонтери? Додому поверталися? От же ж не пощастило!
Коли бус почав лягати на бік і далі на дах, я відчув, що на мене і Віку летять броніки, каски та інше начиння з салону. Я намагався прикрити її рукою і собою, однак шось важке таки прилетіло їй у голову.
Вікторія, Перемога, чудова жінка зі степів Донбасу! Це вона з чоловіком возила нашим воякам їжу. Це вона за це потрапила в полон. Це вона врятувала український прапор, який негідники кинули в ОДА, щоб витирати ноги.
Вона їхала з нами до столиці, в гості, тому теж потрапила в цей танок буса.
— Болить?
— Нічого, я сильна.
— Це точно.
Сергій кульгає, Тарас притискає серветку до розсіченої голови.
— Оно у тебе й щока припухла, — кидає Тарасові дебелий інспектор.
— Та нє, не припухла, то я від природи такий красівий, — жартує Тарас.
Коли бус закінчив свій довжезний танок і нарешті завмер, Тарас, як заправський герой бойовика, вибив бокове скло, виліз сам і почав допомогати іншим.
Сергій почав обробляти всім рани.
Спинилися випадкові машини. Першими підбігли до нас двоє чоловіків, також волонтери. Саме вони викликали «швидку» і підтримували нас до її приїзду.