Казки на ніч
- Автор: Горовой Руслан Владимирович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-0779-0, 9786171207783
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Казки на ніч». Краткое содержание книги:
Зараз, коли час знову став звичним, я пригадую, що за ту мить, доки тривав танок буса, я встиг дуже багато. Я згадав дружину, діток, рідних, основні події життя, а головне, хоч якось встиг зреагувати на те, що відбувалося. Час став настільки гумовим, наскільки було потрібно.
— Усі живі? — спитав чоловік, який також спинився нам допомогти.
— Живі!
— Оце зараз головне, все інше — потім!
Баба
Стара баба пхнула причинені двері, що аж зойкнули клямкою, і повільно, спинаючись на ціпок, прошкандибала сінями до хати.
— Бабо, ви не заблукали? — Мишко відірвався від наплічника, який саме пакував.
— Та ні, чого ж заблукала? — Баба оглянула хату. — Все вірно прийшла, все вірно.
Баба підтягла ціпком стільця і сіла просто посеред світлиці. Чорна, зморщена, у темному жупані, спідниці, плахті та платку.
Глибоко посажені вицвілі очі баби дивилися не на Мишка, а неначе крізь нього.
— Значить, зібрався? — прошамкала стара.
— Зібрався.
Уся ця історія з бабиним приходом була настільки несподіваною, що Мишко не знав, як реагувати.
— До сестри моєї, значить, у гості йдеш, — вела баба далі.
— До якої сестри? — закліпав очима Мишко,
— До молодшої, до якої ж іще?
Здавалося, обличчя в баби витесали з каменю — тонка нитка зціплених губ, павутиння зморщок.
— Шось ви, бабо, плутаєте. — Мишко намагався говорити весело, однак виходило погано. — Я на фронт, на війну йду.
— Я ж і кажу, шо до неї. Знов сучка голову підняла, рядить шо попало, а мені розбирай.
На довгу мить у хаті повисла тиша.
Баба встала, ще раз глянула на світлицю, Мишка і пошкандибала на вихід.
— Бабо, а ви хто? — не втримався Мишко. — І чого приходили?
Баба на мить завмерла у дверях.
— Я? Я — смерть. Ходжу, дивлюся, кого сестра в гості кличе. — Баба повернула голову, і вицвілі очі на мить зустрілися з Мишковими. — Та ти не бійся. Не твій ще час. Йди, раз кличе, борони землю.
Грюкнули за бабою двері. Мишко кинувся услід, вискочив надвір. Порожньо, лише тихо падає сніг.
— Дивовижа, — знизав плечима і повернувся в хату пакувати наплічника.
Москва
У 2002 році ми з дружиною приїхали до Москви задля участі в одному телепроекті. Минув місяць після «Норд-Осту», народ навколо був чорний і зляканий. Колись я ще опишу, як я тоді відчув Москву, а поки що про інше.
Телепроект, у якому ми брали участь, називався «Медовий місяць». Сімейні пари змагалися в різних конкурсах, щоб виграти «суперавтомобіль» «Нива» кольору баклажан. Фактично для учасників це були три окремих записи програми за неповні дві доби.
І ось ми пройшли чвертьфінал, півфінал і фінал! Тидищ! Родина з Києва, себто ми, перемогли всіх! Поздоровлення, квіти, ключі від машини! Аж раптом нас починають поздоровляти і люди зі знімальної групи (світляки, гримери, адміністратори), які за нас, виявляється, тихо вболівали! Ну що? Треба виставлятися! Надворі вже глупа ніч, знімальний павільйон у районі Льодового стадіону. Я побіг, купив у ларку коньячку, щось у адміністраторів з їжі лишилося. Сіли за декораціями, випиваємо, за життя тремо, я про «Норд-Ост» розпитую, бо жива рана, вони про Київ питають. І раптом режисер-постановник, грузин, до речі, каже:
— У мене для вас, українці, подарунок є! — Він залазить з ногами на стілець, прокашлюється і видає: — Тарас Григорович Шевченко, «Катерина»!
Більшість присутніх були дівчата. Майже всі приїжджі. І у всіх на очах виступили сльози.
Цей виступ я не забуду ніколи. Москва, ніч, купка стомлених від багатогодинної праці й сп’янілих від коньяку людей слухають грузина, який декламує напам’ять поему українського класика. Коли мене запитують про Москву, перше, що я згадую, саме ту ніч.
Новий рік
Минулий рік був найкращим у житті Влада. Ще позаторік він був «третім помічником помічника» на СТО. Заробляв копійки, пив дешевий «Сармат» та збивав з місцевої дітлашні в кінці місяця на чекушку. А тепер? Тепер він серйозна людина. Воїн! Разом з трьома напарниками відповідає за безпеку району.
— Ай, харашо! — Влад крутнув кришку дорогого віскаря і хлюрнув собі у важкий гранчак.
Що не кажіть, а головне в цьому житті — вчасно пристроїтися. Влад одразу відчув, звідки дме вітер і що існує реальна можливість втілити відоме гасло «хто був нікєм, той стане всєм». Він одразу подався в апалчєнці, мовляв, всігда готов.
Не те щоб Влад дуже вірив в фашизм і американську інтервенцію, однак якщо це дозволяло вибивати двері в хати до колишніх кривдників і ставити їх на коліна іменем Новоросії й трахати таких дівчат, про яких раніше і мріяти не міг, то чому б і ні?
Влад ковтнув віскі. Задоволено плямкнув і наколов на виделку македонський пікантний перчик, фарширований сиром альметте.
«Добре, що я не зжер усе одразу, а потурбувався про Новий рік», — подумав він, згадуючи, як вивозив цілий кошик бухла та дорогої жрачки з магазину «Метро».
У двері постукали. Влад поставив гранчак і взяв приставлений до столу АК.
— Хто там? — гукнув він, не підводячись з-за столу, однак навівши дуло на двері.
— Це я, Стас!
Влад піднявся і відчинив товаришу. Від того тхнуло перегаром, однак він не хитався і виглядав доволі тверезо.
— Заповзай. — Влад дістав ще один гранчак і хлюпнув віскі. — Вчасно ти, ще півгодинки, і буде Путін вітати.
Стас жадібно, одним ковтком випив віски і простягнув Владові склянку.
— Ще! — неначе виплюнув він.
— Ого, суворо, — посміхнувся Влад. — Без питань. Щось сталося?
Стас випив другу порцію. Вже не залпом, а смакуючи.
— Сталося, Владе, сталося. Ти в курсі, хто зараз містом керує?
Влад скривився. Ця тема останнім часом була найболючиша.
— Ти про російський спецназ? У курсі. — Влад налив ще собі й товаришу. — Поприлазили, коли ми тут уже рік воюємо, і давай порядки наводити. Того не чіпай, те не роби.
Стас мовчки випив, поглядаючи на Влада.
— Та срав я на їх, — завівся Влад. — Ми тут самі собі влада. Ми Новоросія, третій Рим! А вони сюди чурбанів з Кавказу поприганяли і керують. Донбас — це їм не Крим!
— Усе сказав? — обличчя Стаса було неначе камінь.
— А шо, не так кажу?
— Так чи не так, а тільки, друже, я прийшов по тебе.
— Тобто по мене?
— У комендатуру підеш зі мною, до росіян.
— Стас, ти шо, тепер з ними?
— Знаєш, Владе, питання стоїть або ти, або я. Я собі якось дорожче!
— Сука! — Влад смикнувся в бік автомата, який притулив до стіни.
У наступну мить куля увійшла йому в праве око і, пробивши череп, вилетіла з потилиці. На шпалери бризнули кров і мозок. Влад ще якусь мить стояв, а потім упав уперед, ламаючи стіл і розкидаючи новорічні наїдки.
Стас встав з крісла і сховав пістолет у кишеню. Допивши віски, він поставив склянку на тумбу біля телевізора і вийшов, не зачиняючи двері. У телевізорі з вимкнутим звуком на тлі Москви беззвучно ворушив губами невеличкий лисіючий чоловічок. По екрану, просто на лисину чоловічкові, сповзала цівка Владової крові…
Скільки літ, скільки зим
Дзеленькнув мобільний. Дзеленькнув і затих. Затих у німому відчаї «Передзони». На дисплеї висвітився номер з минулого. Я видихнув і натиснув «Виклик».