Українська Повстанська Армія 1942-1952
- Автор: Мирчук Петр
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія 1942-1952». Краткое содержание книги:
Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як сотн. Щука, як Головний Командир УПА, стає відомим як ген. Тарас Чупринка, як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом Роман Лозовський, а як Голова Проводу ОУН - під псевдом Тур). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами.
Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром.
Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.
"За дорученням Собору, на якому було присутніх 216 делегатів-священиків від усіх трьох наших єпархій і всіх деканатів.
Провід Собору: Мітрофорний протоєрей Гавриїл (д-р Костельник); Єпископ Дрогобицький Михаїл (Мельник); Єпископ Станиславівський Антоній (Пельвецький)".
Вслід за тими постановами прийшло до кожного священика візвання адміністраційної влади, виказатись посвідкою переходу на православіє, або негайно передати ключі церкви й опустити дану місцевість. Усі священики, які цьому не повинувались, були негайно заарешговані й вивезені на схід.
Так перестала існувати легально в західній Україні греко-католицька Церква.
Побіч усіх згаданих засобів винищування українського народу й української культури, завели большевики знов теж свої випробувані методи терору: безупинні труси, арешти, вивози, грабіж, вбивства, вищення "куркульських" господарств, прилюдні катування підозрілих в націоналізмі, тощо. Для характеристики розмірів тих московсько-большевицьких звірств наведемо кілька статистичних зведень, опублікованих в 1948 р. в підпільному краєвому виданні "Бюро Інформації УГВР" ч. 2. серпень 1948.:
"В 12-ти районах Львівської области: Лопатинському, Радехівському, Сокальському, Великомостівському, Рава-Руському, Немирівському, Магерівському, Чортківському, Куликівському, Яричівському, Каліянка-Бузькому, Ново-Милятинському, - в часі від 17. 7. 44 р. - 17. 7. 47 р. большевицькі злочинці заслали на Сибір - 2.123 осіб, в тому числі 624 чол., переважно стариків, 898 жінок і 601 дітей; вивезли на примусові роботи в Донбас - 649 осіб, вбили 1.817 осіб, в тому числі 120 стариків, 90 жінок, 68 малих дітей; арештували - 3.479 осіб; спалили - 2.706 господарств; ограбили і здемолювали - 2.650 госп.; ограбили і здемолювали - 40 церков; знищили - 136 бібліотек.
При тому - в подане число арештованих не входять особи, що були арештовані на короткий час, а тільки ті, що отримали судові вироки чи перебували в тюрмі довше. Особи арештовані і після короткого часу звільнені, становлять у кожному районі західніх областей України 50-70 процент усього дорослого населення, особи притримані і поліційно переслухані 75-100 процент.
...В районі Краковець, Львівської области (15 сіл) в часі 20.7.44 р. - 20.7.47 р.:
Насильно змобілізували до Ч. А. - 1.488 осіб, з того загинули - 394; стали інвалідами - 190, повернулися здоровими - 762.
...В концтаборі МВД в с. Берегомет (район Вижниця, Чернівецької области) весною 1945 р. емведівські опричники знищили голодною смертю 200 політв'язнів..."
В такій ситуації - єдиним оборонцем українською населення перед московсько-большевицькими звірами стала Українська Повстанська Армія.
3. В БОЯХ ЗІ СПЕЦ-ВІДДІЛАМИ МВД-МГБ (1944-45 рр.)
Проти відділів УПА, що пройшовши фронти опинилися в запіллі Червоної Армії, кинули большевики спец-відділи МВД-МГБ. Ті спец-відділи були призначені для тероризування цивільного населення, грабежей і погромів. Бої Української Повстанської Армії з цими "каратєльними отрядами" перейменованого НКВД відтягали їх від першого завдання, від масових вивозів, погромів і грабежей, і приносили тим велику полекшу українському цивільному населенню. Перейнявши опісля ініціятиву в свої руки, УПА організує засідки, наскоки й відплатні акції проти МВД-МГБ і цим міцно підриває охоту большевицьких банд до сваволі і знущань.
В першому етапі, від літа 1944 р. до весни 1945 р. ішло прото, щоб встоятись проти наступу емведівських орд, зберегги поодинокі відділи від знищення, опанувати терен і вивчити нового ворога та нові методи боротьби з ним.
Для ілюстрації тодішньої сигуації і пристосованої до неї тактики відділів УПА наведемо опис переходів сотні, а опісля куреня "Сіроманці", що входила в склад групи УПА-Південь, а після боїв у гурбенських лісах була прилучена до УПА-Захід:
"...В дуже тяжке положення потрапили "Сіроманці" біля Нового Яричева. Довкола ворог скупчував великі сили. Підходили танки і гармати, силкуючись здушити маленьку горстку українських повстанців. Сонце ніби злякалось і сховалося за темні хмари. Дув різкий вітер і накрапав дощ. Надходив вечір. Вийти з кільця не було кудою. Що робити? Як вийти зі страшного лиха? Вояцтво напружено дивилося на Яструба. Дивилося так, немов там, в нього був рятунок від смерті. Яструб мовчав. Довго мовчав, потім заклав руки в кишені і відповів легкою усмішкою.
- Друже командир, - не витримав якийсь стрілець, - що? Будемо вмірати?
У Яструба зажевріли очі і відбивали в глибині щось заховане і таємниче. Він після короткої павзи звернувся до вояцтва:
- Вмерти леко. Але жити тяжче. Ось тут то заковика... Ми мусимо жити. Жити на зло ворогам і на добро Україні...
Потому він скликав командирів і дав наказ сховати всі покищо непотрібні речі і приготовитись до вимаршу. У нього вже був вирішений точний плян. Як тільки впали сутінки, відділ тихцем подався за командиром. Нишком і обережно підкрався до річки Полтви. Дув пронизливий вітер. Полтва дихала їдким холодом. Стрільці пішли у воду й річкою пробиралися з ворожого кільця.
Путь була важка. Глибока вода часом доходила до шиї, а нерідко можна було сховатися і з головою. Попереду йшов командир Яструб. Вода була пронизливо холодна.
Аж над ранок вивів командир своє вояцтво з кільця смерти. Але становище знову погіршало. Недалеко ворожі війська. Тоді Яструб серед білого дня виводить відділ на головне львівсько-золочівське шосе і прямує кілька кілометрів, потім звертає в ліс. ...Після відпочинку відділ вирушає далі в рейд і розташовується в Угнівськім лісі.
Був день 30. вересня 1944 р. Яструб уже не сотенний, а курінний. До "Сіроманців" прилучаються ще два відділи на чолі з командиром Вороном і Чорним. Ліс загомонів. Зажив веселим повстанським життям. Лунав сміх...
Була 10-та година дня. Розвідка донесла, що довкола підходять великі сили ворога. Сонце погасло. Над лісом купчились чорні хмари. Повстанці займали бойові позиції. На лівому крилі озвалися автомати і заклекотів кулемет.
- Починається війна, - якось спокійно і ніби байдуже сказав Яструб і всміхнувся. - що ж, будемо воювати, - і потер руками, - ох, і сверблять у мене долоні. Хочу воювати. Я тим шміракам ніколи не забуду Полтви.
Яструб проворною ходою пробирається до передових позицій. Промов він великих ніколи не виголошував. Перед боєм він завжди говорив:
- Хлопці, триматись, метко стріляти!
І вояцтво розуміло командира: триматись, значить перемогти.
Над лісом просичала міна і тріснула недалеко табору. За нею друга, третя... Ліс стрепенувся, заклекотів, загув божевільним тріскотом і стріляниною. Сполохане птацтво закружляло вгорі. Ворог ішов в рішучий наступ. Повстанці ставили твердий опір. Кільканадцять разів червоні кидалися в атаку й під сильним ударом відлітали назад, залишаючи десятки трупів. Десь серед дня ворог дістав нове підкріплення. Ліве крило повстанців було загрожене. В цей час з'являється там Яструб. Бійці рвонулися вперед, грудьми своїми захищаючи командира, і ворог був відбитий. В середину лісу врізується танк. Яструб бере "фавст-патрону". Земля здригнулась, дерева захитались... Продіравлений танк закам'янів на місці. В цей час підбігає до командира зв'язковий:
- Гранатометчики поранені!
Яструб сам стає біля гранатомета. Його гранати цільно б'ють по ворожих загрозливих танках...
Бій не вгавав весь день. Командир Яструб завжди з'являвся у небезпечних і загрозливих місцях. Двадцять два рази ішов ворог у наступ і двадцять два рази зазнавав поразки. До пізної ночі клекотів завзятий бій. Нарешті стрілянина вгамувалася. Скривавлений ворог підбирав трупи. Понад триста сімдесять убитих і багато ранених мав ворог. Повсанці втратили лише дев'ятнадцять забитими і кілька ранених.