Українська Повстанська Армія 1942-1952
- Автор: Мирчук Петр
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія 1942-1952». Краткое содержание книги:
Для того, хто пише її історію, це означає, що побіч винотовування й провірювання самих фактів, він мусить при кожному з них ще мозолитись розшифровуванням псевду, бо кожний бієць УПА, від Головного Командира, до звичайного рядовика, закритий для посторонніх глядачів, і навіть для своїх приятелів, псевдом, прибраним іменем. Умовини підпільної боротьби з таким безоглядним тоталістичним режимом як націонал-соціялізм та большевизм, змушують революціонерів міняти свої псевда у висліді чого одна людина виступає в різних етапах боротьби, під різними псевдами, або й вживає різних псевд у той сам час. (наприклад: інж. Роман Шухевич - відомий зразу як сотн. Щука, як Головний Командир УПА, стає відомим як ген. Тарас Чупринка, як Голова підпільного уряду України, Генерального Секретаряту УГВР - під псевдом Роман Лозовський, а як Голова Проводу ОУН - під псевдом Тур). Розкриття псевда дозволене тільки після смерти даного революціонера і то лише тоді, коли це не може стягнути репресій на його рідню, ні пошкодити справі. (При тому інтересно зазначити, що українські революціонери з Осередніх та Східніх земель, з правила не бажали собі розкривання їхніх псевд навіть у випадку їх загибелі.) Ізза цього чимало командирів покищо мусить реєструватися в історії тільки їхніми псевдами.
Крім цього, з конспіративних причин, так у фронтових звідомленнях УПА як і в підпільній літературі не подавано структури УПА і дуже часто навіть назв частин УПА, що звели даний бій. Багато документів дій УПА в воєнній хуртовині пропало, багато акцій взагалі залишились поза реєстром.
Не дивлячись на всі ті труднощі, з яких мусять випливати згадані недотягнення нашого начерку історії УПА, ми, спираючись на публіковані вже в Краю документи та додаткові інформації деяких учасників боротьби, рішились дати його до рук загалу, щоб, крім усего іншого, заохотити тих, які можуть додати певні доповнения, чи уточнення подати їх, заки ще час вспіє затерти їх в їхній пам'яті. Бо нашим обов'язком є - передати майбутності якнайточніше записані сторінки тієї великої героїчної епохи нашого народу, що називається історією УПА.
В політичній площині поведено гострий курс русифікації. Адміністраційний апарат не тільки в східній Україні, але й західній, де між автохтонним населенням не було досі ніодного росіянина, обсаджено спровадженими зі сходу русскими. Це видно насамперед у Львові, де російська мова стала нагло панівною. Росіянами обсаджено керівні пости геж в усіх інших містах і містечках західньої України. Наприклад: в Радехівському районі, Львівської области, на 118 урядовців в 1945 р. було 79 русских, 2-ох жидів і кількох поляків, - при чому керівні пости зайняли москалі. ("На Чатах", ч. 1). Російську мову введено як викладову на університетах та вищих школах у Львові, в Станиславові та в Чернівцях. На львівський та чернівецький університети спроваджено велику кількість російських студентів, які стали ядром студентського комсомолу та енкаведівських сексотів.
Усі ділянки культурного життя перемінено в засіб політики. До всіх шкіл і на всі курси введено як основний, обов'язковий предмет навчання - марксизм-ленінізм та історію ВКП(б) й російську мову. Всю історію обов'язково викладати під кутом звеличування "великого русского народу", який все створив, все видумав, всім народам помагав творити свою національну культуру. Театр, кіно, красне письменство зробили большевики засобом пропаганди російського патріотизму, звеличування минулого Росії та виправдування російського імперіялізму. Обов'язковим репертуаром західньо-українських кін та театрів, як вже перед тим східньо-українських, стали фільми: "Петро Великий", "Суворов", "Цар Іван Грозний", виславлюючі Москву драми Корнійчука: "В степах України", "Богдан Хмельницький" та переклади, або й в оригілалі, в російській мові, різні патріотично-російські драми.
Нищівний удар нанесли большевики скоро й українським церквам, православній, що відродилась була за німецької окупації, на Наддніпрянщині та греко-католицькій в Галичині, в Карпатській Україні та на Буковині. Православну церкву просто підпорядковано московському "патріярхові", а фактично "Церковній Раді при МВД". Невигідних московським окупантам православних священиків виарештовано ніби то "за співпрацю з німцями", а на їх місце настановлено співробітників МВД.
Греко-католицької церкви в перших місяцях не рухано. В листопаді 1944 р. на спеціяльну вимогу їздила до Москви делегація греко-католицького духовенства з ігуменом Климентієм Шептицьким на чолі. Делегації було поставлено в Москві вимогу "доказів дійсної співпраці греко-католицької церкви зі совєтським урядом". Стан вичікування протривав приблизно пів року.
В квітні 1945 р. в "Радянській Україні" та львівській "Вільній Україні" появилася величезна стаття Росовича п. з.: "З хрестом чи ножем", з гострими нападами проти греко-каголицької церкви, її духовенства і зокрема на її вищу гієрархію від покійного Митрополита Андрея Шептицького починаючи. Кілька днів після появи тієї статті, 12 квітня 1945 р. сильні відділи НКВД окружили забудовання катедри св. Юра у Львові, перевели дуже основну ревізію, а після цього заарештовано Митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Микиту Будку і Степана Чарнецького та низку співробітників святоюрської консисторії, між ними й о. Гавриїла Костельника і о. Кладочного. 27 червня 1946 р. заарештовано перемиського єпископа Йосафата Коциловського, єпископа-помічника Лакоту, о. ректора Кузича, о. Решетила та о. канцлера Грицеляка. А в Станиславові заарештовано єпископів Григорія Хомишина, Івана Лятишевського та багаго інших священиків. По кількох днях переслухань звільнено о. Г. Костельника та о. Кладочного, а всіх інших відставлено на схід, де опісля відбувся над ними суд, засуджуючи всіх (понад сто осіб) за "протинародню" роботу на довголітню тюрму.
В травні 1945 р. появилася в большевицькій пресі відозва "Ініціятивної групи по по з'єдиненню греко-католицької церкви з православною з підписами: о, д-р Гавриїл Федорович Костельник, о. д-р Михайло Іванович Мельник і о. Андрій Андрієвич Пельвецький, в якій писалось:
"...Оцим повідомляємо Вас, Всечесні Отці, що з дозволу Державної Влади зав'язалась "Ініціятивна група по воз'єднанні греко-католицької церкви з православною церквою", з осідком У Львові. її метою є вивести нашу церкву з безвладдя та безвластя, в якому вона опинилася. Державна влада признаватиме тільки зарядження нашої "lніціятивної групи", а ніякої іншої адміністраційної влади в греко-католицькій церкві не буде признавати.
...Самозрозуміло, що наша "Ініціятивна група" стоїть і стоятиме на становищі щирого патріотизму до УССР і всього Радянського Союзу, бо це диктат здорового розуму і українського серця.
...Наші однодумці священики повинні якнайскоріше вступити в члени "Ініціятивної групи" у своєму власному інтересі, бо для них буде потрібна наша посвідка. Вступати в члени "Ініціятивної групи" можуть також і дяки".
При піддержці большевицької окупаційної влади "Ініціятивна група" розвинула дуже активну діяльність для притягнення нових членів. В Посланію "Екзарха України" Іоанна з датою 4 грудня 1945 р. читаємо:
"...Волі Божій угодно було, щоб у Великій Вітчизняній війні перемогу здобув не фашизм, любий Ватиканові, а Радянська країна, що і наша Православна Церква торжествує і радіє.
...Імена о. д-ра Г. Ф. Костельника, о. д-ра М. І. Мельника і о. д-ра А. А. Пельвецького увійдуть в історію, як імена поборників селянської правди і Христової істини.
4. грудня 1945 р. м. Київ, Іоанн, Митрополит Київський і Галицький".
Для ілюстрації того, як виглядала "допомога" большевицьких чинників "Ініціятивній групі" в переводженні греко-католицьких священиків на православ'я, подамо кілька фактів.
"Дня 23. 5. 46 р. в с. Добряни, р-н Щирець, група большевицьких бандитів з с. Дорифельд напала на дім о. Леоніда Щирби. Виваживши двері, родину священика загнали до пивниці, а його самого застрілили. о. Щирба не хотів перейти на православіє".
"Дня 3. 6. 46 р. о 22-гій год. приїхало автом до с. Запитів, р-н Новий Яричів, 7-ох большевиків зі сторони Львова. Зайшли до о. Купицького Осипа, літ 43, під претекстом провірки документів. Матір священика, служницю і ще одну жінку вкинули до пивниці, а священика почали в нелюдський спосіб катувати. Порізали його ножами, а відтак двома пострілами в голову смертельно його поранили. Конаючого священика залишили і, зграбувавши дім, від'їхали в напрямі Львова".
("На Чатах, р.1, ч. 1)
На початку 1946 р. "Ініціятивна група" начисляла вже 1.000 членів і в днях 8-10 березня 1946 р. відбувся у Львові "Собор", який м. і. прийняв такі постанови:
"Собор греко-католицького духовенства, скликаний "Ініціятивною групою по воз'єднанню греко-католицької церкви з православною церквою", що відбувся 8-9-10 березня у Львові, в катедрі св. Юра, вирішив ліквідувати Берестейську унію з 1596 р., відорватися від Риму і воз'єднатися з нашою батьківською православною церквою. "...В умовах, коли ввесь український народ, завдяки героїчним перемогам братських, об'єднаних в СССР, волелюбних народів дійсно народньої Червоної Армії, від Тиси через Карпати і від Сяну до Дону і від Пінських болот до Чорного Моря з'єдинився в одній Великій Соборній Українській Державі, закликаємо Вас всіх, священиків і вірних, щоб Ви послухали нашого голосу і прийняли наше вирішення: від нинішнього дня ми належимо до св. Православної Церкви, яка є Церквою наших батьків, історичною Церквою усього українського народу і всіх найближчих нам по крові народів, а Господь Бог напевне поблагословить наше велике діло, Амінь".