Студії з української етнографії та антропології

Me дивлячись, однак, на такий широкий розвиток рибальства на Україні, на наших річках ще й тепер можна бачити рибальські сценки, що живо нагадують коли вже не якусь Нову Каледонію, то принаймні новгородців XIV століття, які «риби руками імаша у брега». Авторові цих рядків довело ся самому спостерігати на березі історичиої Стугни, недалеко від Київа, кількох хлопців, що ловили рибу просто руками; тут-таки на місці прокусува-ли головки у спійманих рибок та нанизували свою здобич на зігнуті в кільце прутики лози, що висіли у них на шиях. На півночі Ковельського повіту на Волині після спаду весняної води в мілких річках населення також виймає руками з мулу в'юнів та линів. В селі Жолвннці, біля Черннгова. таким самим способом ловлять ще окунів, просто з берега. В узеньких річечках та ровах часто можна бачити дітей, а то й дорослих, що ловлять дрібну рибу звичайними кошиками, з якими в містечках люде ходять на базар. Частіше, однак, кошик заміняють хваткою чи підсакою, маленькою конічною сіткою на довгому держалні. На Десні та на Сеймі можна бачити такі самі хватки, тільки дуже великі, що їх просто тягнуть по дні. Прогресивнішою одміною є ловіння риби, звичайно, тільки досить великої, за допомогою ості чи сандо-лі. Остю найпростішого виробу місцевих ковалів б’ють пстрцгів українські горці, гуцули та бойки на гірських карпатських річках — Пруті, Черемоші, Сяні тощо. На Великій Україні цим самим знаряддям, вже більше удосконаленим, ловлять сомів, а иноді також великих коропів та иншу рнбу, користуючись при цьому способі ловіння риби жаровнею на носі човна та ловлячи вночі. А на берегах Чорного моря, на побережжю острова Тендри та в Ягор-лнцькій затоці сандолями б'ють червону рибу — білугу та осетрів. Тут тризуб сандолі легко відстає від держална і прив’язаний до нього довгим шнуром; це дозволяє,— коли не можна одразу на поверхню витягти тяжку ранену рибу,- пустити її «погуляти», цебто ослабнути від кровопуску, після чого вже не тяжко підтягнути її до човна. Такий сандоль вже наближається до типу гарпуна, вживання якого, оскільки ми знаємо, цілком невідоме на Україні. Особливу відміну ловіння риби колючими знаряддями дає вживання тачкових снастей: вудок, переметів, кармаків. Про вудки, явна річ, нема що говорити, бо вони на Україні не відзначаються ніякою оригінальністю. Переметами звуть довгі мотузи, перекинуті через річку, з прив'язаними до них на малеиьких мотузочках гострими гачками. Иноді, особливо на малих річках, на ці гаки нанизують поживу, а часом, ловлячи велику рибу, дають їй волю самій наштовхуватись на вістря гачків. Цей останній спосіб, що найбільше нищить рнбу, давно вже заборонений законом, але все-таки ще недавно його вживали та, мабуть, у трохи меншому обсягу вживають і тепер на цілому Озоисько-Чорноморськиму побережжі, від Кубані до дельти Дунаю включно, У формі так званих кармаків, цебто сполучених кількох переметів, що їх розставляють на помор’ю чи на вустях річок. Звичайно річки, спливаючись з морем, утворюють на місцях спливу мілини — майбутні дельти. На цих мілинах за допомогою особливого приладу забивають у дно палі, а до них прив’язують тонкі мотузки, що лежать нарівні з водою, бо підтримуються поплавками у вертикальному положенні. До мотузків у горизонтальному напрямі прикріплюють два мотузки, що з них верхній лежить нарівні з водою, а нижній — на половині глибини. До цих мотузків у свою чергу нав'язують на тонких, але дуже міцних шнурках гострі гачки на кожному переметі по 60 штук Кілька таких переметів і становлять кармак Вся ця система, дуже проста сама по собі, відзначається разом Із тим значною рухомістю: гачки ввесь час хитаються від хвилювання води і тому саме й стають великою небезпекою для риби, що хоче зайти до річки кидати икру. Перебираючись через ряди гачків, що висять зверху Й знизу, риба неминуче зачепиться за один з них; вона змагає вирватись, б'ється і, явна річ, попадає ще на кілька гачків, що рвуть її тіло, доки вона не втратить сили або не під’їде рибалка і не доб’є її чокушею — своєрідним молотком Своїм розпо-логом кармаки нагадують ннший. ще примітивніший спосіб рибальства, а саме нерухоме перегородження річок. На Україні нам довелося спостерігати цей спосіб у найпрнмітнвнішому вигляді на західньому схилі Карпат в Угорщині, в селі Кушниці... Невеличка, надзвичайно мілка літом гірська річечка була перегороджена двома стінками з назбираних тут-таки з дна дрібних камінців та глини; стінки ці сходились під кутом, залишаючи дуже вузеньку протоку для води, а протока загороджена була невеликим ятіром з лози. Таку саму загороду, але з ліски чи з двох лісок, що їх проміжжя набите глиною, роблять і на мілководних болотяних річках Полтавщини, наприклад на Удаї. Звичайно, такі суцільні перегородження річок, що зустрі* чаються у багатьох напівдиких народів, наприклад у північноамериканських індійців, можливе тільки на дуже вузьких та невисоких водах. В басейнах великих річок воно вживається тільки на мілких припливах, де перегорожу звуть ізом, а також на єриках, цебто штучних малих протоках, що сполучають бсиюти з річкою чи з озером. На вусті їх ставлять ятір чи котець, в залежності від глибини води та сили течії, а на єриках будують ціле спорудження, що звуть гардом, Ерик уже є в невеличкому вигляді справжній рибальський завод. Коло нього звичайно ставлять хату чи принаймні добрий курінь — кирган або помешкання дія переховування снастей, посуду, наловленої риби; там е також одна чи кілька колиб для робітників, а за лихої погоди там чистять та солять рибу. На самому вусті єрика, поперек його будують високу перегорожу з міцних палів, що скріплені лозою так, щоб через неї могла протікати вода та ніяк не могла пропливати доросла риба. Далі, досить близько від першої перегорожі роблять з доброго очерету чи лози ще одну досить міцну перегорожу, що звуть глухою лісою, яка значно підвищена над рівнем води. Потім, на иівтора-два метри від другої перегоро-жі ставлять ше одну ляп/, чи лісу, але вже врівень з водою. Простір між двома останніми перегорожами звуть вискочкою. Нарешті, на початку єрика, де він виходить з болота, ставлять ще пару або дві пари ліс, що сходяться під кутом; ліса ця має вузьке горло; проти нього з внутрішнього боку вбивають кілок. Риба з плавні чи з болота заходить до горла першої ліси, потім до другої, а потім, діставшись до низької перегорожі, скаче через неї та попадає до вискочки, звідки її й вибирають підсакою. Спеціялістами будування таких гардів на дунайських гирлах вважаються виключно руснаки. цебто українці, і хто б не був хазяїном єрика, то за гараджія — завше українець.