Студії з української етнографії та антропології

голубів просто під стріхою хати або а окремих гилубниках, більше-менше на західноєвропейський кшталт.

Дуже велику ролю в господарстві старовинної України грало бджільництво- В дуже далекі від нас часи воно зачалося «видиранням* меду диких бджіл, шо гніздились у дуплах дерев; потім стали вирубувати в деревах штучні дупла, а ще пізніше, мабуть вважаючи дупла непридатними, стали довбати порожнечі в зрубаних колодах та прив'язувати ці колоди бІльше-менше високо на деревах. Такі колоди,— вони мають І тепер ще назву боргуй,— Існують І нині в нас на Волині (табд. Vila), на півночі Київщини та в північній Чернигівщині. Щоб влазити на дерева, в цих місцевостях ше й тепер в ужитку плети чи лазива, що сплетені з мотузків чи а ремінців та що про них згадують акти початків ХѴШ століття та ранїшІ. Досконалішою, хоч також дуже старовинною формою бджільництва є приміщувати колоди для бджіл чи нуликів на просторах, що зостались після вирубання лісу,— на пасіках, де вулики ставили чи просто на землі, чи на пнях від зрубаних дерев, чи, нарешті, на невисоких підставках. Цей пасіціний спосіб бджільництва, однак, згадується в документах тільки з половини XIV століття. А наприкінці XVIII століття він уже заступив бортьове бджільництво навіть у таких місцевостях, як бувший Березненськин повіт на Чернигівщині, та почав заступати Його І в Городницькому (Шафоиський). Вулики ці відзначались дуже великим обсягом І тому були нерухомі Далі на південь їх уже в XVIII ст. почали заміняти на невеликі, легко переносні вулики — колодки. Продукти бджільництва в старі часи розцінювались дуже високо, а бортьові дерева охоронялись законом дуже суворо. За козацький період бджільництво па Україні досяглозначного розвитку, але потім, як настало на Лівобережжі кріпацтво, бджільництво почало занепадати, і в наші часи зійшло на те, що селяне мають по кілька вуликів, та Й то про це дбають тільки заможніші хазяї. На Чернигівщині подекуди та на Волині переховані ще по старих козачих та шляхетських господарствах старовинні вулики з видовбаних колод, часто величезних розмірів, нноді півтора метри в діямстрі; в одній такій колоді иноді міститься два, а то й три вулики. Взагалі, «пні» нині заміняються скрізь на дощаті вулики, але бджільництво все-таки скрізь занепадае. В деяких дідичів, у духовенства є ще й тепер хороші пасіки, звичайно, удосконаленого типу. Особливо щодо цього відзначається галицьке духовенство; багато його представників у Галичині провадять бджільництво в дуже значних розмірах, незважаючи на те, іцо його дуже підриває підмішування цезарину до бджолиного аоску в торговлі та заміна в уиіятській одпрані воскових свІЧОК на стеаринові. На зиму вулики, в кого їх небагато, ставлять звичайно до комори при хаті, а значніші бджолярі споруджують окремі льохи, чи омшакнки,— наполовину в землі.

4. Хліборобство 1

Розведення хлібович рослин, як вказано вище, з’являється за часів неоліту на Україні. Крім численних зернотерок, що постійно знаходяться в розкопках, не раз знаходили в землянках цілі запаси збіжжя, иноді в припаленому стані, У знаходках залізного віку трапляються зерна пшениці, жита,

' Шафопскій. Чернкговскаго нам&.тничества топограф, ullvc.ivіс Кісвк, 1851; Аристов. op. til.: Чубинскій. Труди экспед., т. VII; Афанаснечь Чужбинскій, Собр. соч.„ 1893, т VIII; Русаль А. А к Описаніе Чермиг. губ,, 1898 1899; І. Swietek, Lud natlrabski. Krakow. 1893, та инші проса, ячменю, С0ЧО8ИЦІ тощо. Єсть вказівки на те, що на початках князівського періоду хліборобства існувало вже навіть у таких малокультурних місцевостях, як земля Деревська; згадується також, що було вже й володіння орною землею. Але це навряд чи дає право для твердження, що Україна тих часів була вже країною цілком хліборобською і що розведення хлібо-внн було вже головною підвалиною Існування її населення Хліб, і навіть не стільки хліб, скільки каша та сочиво, цебто варені зерна пшениці, сочовиці тощо,— все це скорше було сурогатом м'ясних харчів, бо ліпше забезпечувало регулярність споживи, ніж продукти мисливства, тим більше, що кращі «ловища* дедалі все частіше ставали власністю князів, бояр та духовенства. Способи користування землею були цілком примітивні (так звана підсічна господарка), грунт обробляли за допомогою рала, хоч у південних частинах тогочасної України був уже Й плуг. Може, не без певного перебільшення, дехто з дослідників визнає, що плуг був більше поширений, ніж рало; иншї, однак, гадають, що це було також рало, тільки назване по-книжному плугом. Орали кіньми й валами («рало волово*»), і можливо, що відома фраза Мономаха про смерда, що орав конем, стосувалась головним чином до Сіисрінини, що найбільше підлягала половецьким нападам. Незалежно від того чи иншого вирішення питання про те, чи плуг запозичили слап'яне у німців, чи німці у слан'ин, треба звернути увагу на те, що український плуг, який навряд чи дуже відріжняється від уживаного в старі часи, дуже подібний до старовинного колесного плуга (сигrus) римлян і складається майже з однакових з ним головних складових частин, якщо судити про це по його малюнку у відомому словнику Rich’a. Багато спільного з українським ралом має також римське рало (aralrum), іцо до нього також впрягали полів. Начебто посередньою формою між римським та українським плугом € плуг—орало сучасних болгарів: його окремі частини майже всі мають назви, дуже близькі до українських. Не треба забувати також, що порода українських сірих довгорогих волів майже ідентична з угорською та італійською породами. За козачий період етнографічні відміни в знаряддях та способах оброблення землі вже цілком визначились, дожили і донині і тепер зачинають нівелюватись через заведення нових, удосконалених господарських знарядь. В козацькі часи хліборобство на Україні вже починає цілком домінувати, а мисливське та рибальське господарство відходить до другого ряду, заховуючись більше на півдні, на дніпрових плавнях тощо. Хліборобсь ка культура тоді вже грала дуже велику ролю навіть на землях, чи «воль-ностях», Війська Запорожського, що йому російський уряд зовсім несправедливо закидав, разом із парубоцьким життям, брак хліборобства. Запо-рожські землі були вже вкриті хуторами, де процвітала хліборобська господарка.