Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Ось так у перші ж дні в таборі колишній старший лейтенант Вовк, не бажаючи того, опинився між молотом майора Божича та ковадлом Проші Балабана.
Ні він, ні хтось інший навряд чи могли уявити, що події, котрі прискорили подальший вибір Ігоря, запустить Льонька–Рохля.
Відома табірна «дівчинка».
— Дядя. Дядя.
Ігор почув це за спиною. Не треба озиратися, аби взнати, хто це говорить. Рохля мав дивну звичку всіх довкола називати дядями, хоч зеків, хоч конвойних, хоч найменше табірне начальство. Вовк лиш не відразу зрозумів, що Льонька гукає саме його. Коли ж дійшло, повернувся на голос неохоче та з огидою.
Арештантського досвіду Ігореві вистачало, щоб чітко уявляти та розуміти тюремну й табірну ієрархію. Рохля мав особливий статус. Так звані ображені або опущені знаходилися у своєрідній зоні недоторканості. Принижені та затюкані жертви насильства кримінальників трималися разом, у найбруднішому кутку бараку. Їли окремо. Навіть випадковий контакт із ними автоматично перетворював того, хто втратив пильність, на такого ж парію. Звісно, якщо це не стосувалося задовольняння місцевими паханами збочених потреб.
Проте Рохля відрізнявся від цих затюканих колишніх людей тим, що вважався не опущеним, а табірною повією.
Тобто, пускати шлюху до гурту не було порушенням неписаного табелю про ранги. Вести при ньому різні розмови можна настільки вільно, наскільки запросто поводили себе блатні в товаристві жінок–проституток на волі. За руку з хлопцем за руку ніхто не вітався. Але використовувати Льоньку не лише як «дівчинку», а і як лакея великим гріхом не вважалося.
Його історія виявилася дуже простою. Коли Льоня ще був людиною, працював у смоленському міському театрі. Ніхто не знав, розбестила його провінційна артистична богема чи хлопець сам зробив перші розпусні кроки, шукаючи можливості виявити бодай у такий спосіб свою справжню природу. Сексуальні зв'язки між собою чоловіки приховували так, ніби займалися шпигунством, хоч, власне, у випадку викриття вони каралися б так само суворо. Та посадили Льоню не за це. Один із акторів перед самою війною програвся в карти, вирішив пограбувати театральну касу й підбив свого таємного коханця постояти на шухері: довіряти міг тільки йому. Потім, коли злочин удався, крадій несподівано перелякався власної зухвалості — і дременув до моря, в Сочі. Прихопивши з собою так само переляканого, як і щасливого Льоню. Гроші спустили за п'ять днів, на шостий парочку знайшли кредитори, підключивши серйозних кримінальників, і, відлупцювавши, кинули голими на березі моря. Де під ранок обох затримав міліцейський патруль. Ось так Льоня опинився за колючим дротом, де винятково задля виживання почав обережно продавати себе в обмін на захист.
Кримінальники в таборі опікали його, не так користуючись інтимними пропозиціями Рохлі, як змушуючи прати онучі, чухати п'яти, робити масаж, тішити казками чи пісеньками, навіть голити — блатні завжди тримали в потаємних сховках безпечну бритву. За це Льонька міг під'їдатися біля неофіційних господарів табору. Харчуючись недоїдками, він виглядав досить вгодованим порівняно з переважною більшістю в'язнів. Червоним пухкеньким щічкам Рохлі ніхто не заздрив. Коли його зустрічали, відверталися чи намагалися обійти. Сам же «півник» не надто потерпав, щиро вважаючи, що пристроївся неабияк добре, а хто косо дивиться — заздрить. Ще й скаржився: сидіти лишилося менше року, коли випустять, війна напевне триватиме, і на волі навряд чи буде так хороше, як у таборі. Послухавши це, Ігор лиш знизав плечима — вкотре пересвідчився, що цей прислужник убогий, своєї долі точно заслуговує, тож викинув його із голови.
Через те дуже здивувався, коли Рохля потай озвався до нього з–за рогу бараку.
Говорити з ним, навіть наближатися до нього Вовкові не кортіло. До того ж більше, що саме тепер пухкенькі як для типового в'язня губки були трошки підфарбовані: хто, де і як роздобув цьому типчикові справжню губну помаду, Ігор не знав і знати не хотів. Збирався послати «племінничка», і вочевидь Льонька це відчув — скривив губи, протягнув жалісно:
— Дядя, рятуйте мене. Будь ласка, спасіть. Я не хочу з ними.
Поруч ніхто не крутився. Видно, Рохля терпляче підстерігав саме його. Отже, розуміючи, як Ігор поставиться до нього, все одно вирішив про щось попросити. А Льонька напевне влип якщо не в серйозну біду, то в прикру пригоду. Бо, з одного боку, його не чіпала адміністрація, з іншого — так–сяк опікали блатні. Тож нужди великої хлопець не мав. Раз кличе саме Вовка, а не когось із кримінальників, точно трапилось таке, з чим не можна йти до покровителів.