Повний місяць
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-8659-38-6
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Повний місяць». Краткое содержание книги:
Розгадати таємницю сатанівського лісу береться бойовий офіцер, фронтовик Андрій Левченко. Разом із ним у небезпечній грі — Ігор Вовк, який утік із сталінського концтабору, жорстокий капітан НКВД Віктор Сомов, ватажок дезертирів Жора Теплий та повстанський сотник на псевдо Грім. Їхні долі сплелися в тугий вузол, вони небезпечні один для одного, кожен має свій секрет. Але життя кожного, а заодно — й кохання втікача Вовка, залежить від того, кому вдасться вистояти в двобої з перевертнем. Якщо вовкулаки, звичайно, реальність, а не породження людського розуму та генія…
Нова гостросюжетна історія від Андрія КОКОТЮХИ — детективний трилер, виконаний у популярному стилі ретро–роману. Дія захоплює з перших сторінок. А фінал обіцяє несподіванки, яких не чекав, за його зізнанням, сам автор.
Навіть бувалий у бувальцях Вовк після такого ледь стримав нудоту. У горлі запершило — підступив жовч. І прийшло чітке розуміння: хай би як це дико не звучало, вгодований табірний служка говорить зараз чистісіньку правду. Бо має всі підстави боятися за своє нікчемне життя.
— Відмовся, — сказав Ігор, проковтнувши грудку в горлі.
— Не можу. Тоді вони мене на місці на піку посадять.
— Для чого?
— Бо я в курсах… Блатні не викажуть один одного. А я в них чужий, коли про таке йдеться. Іншого кабанчика знайдуть, тільки той знати про свою долю не буде. Я ж випадково почув, правда, випадково…
— Не скигли. Схоже, тобі хоч як амба.
— Нічого не схоже, дядя Офіцер. Точно — амба.
Льонька тяжко дихав. Ігореві здалося — він чує, як б'ється серце хлопчини. А ще зрозумів: огидний він, цей Рохля, та чомусь неохота, аби старий та молодий кримінальники поласували ним, пересиджуючи погоню в тайзі.
— Від мене чого хочеш?
— Поговоріть із дядею Балабаном. Вас він послухає… Я так думаю… За мене тут ніхто не заступиться. Комизитися почну — заріжуть просто так. З ними піду — заріжуть, наче свиню. Спіймають нас із собаками — застрелять, бо втікачі. Вони ж зі мною тягтися за такого розкладу не будуть. Кинуть, і якщо вівчарки не порвуть чи автоматники не дострелять, у БУРі ребра переламають. Розтопчуть чобітьми, не виживу я, не проживу довго. Кому потрібен, хоч вішайся. На коліна можу встати, дядя Офіцер, ноги вам цілувати буду.
Рохля таки сіпнувся, збираючись упасти перед Ігорем на коліна. Вовка пересмикнуло.
— Стій, де стоїш, — цикнув на Льоньку.
— Стоятиму. Стоятиму, де скажете, дядечку Офіцер.
— Молодця. Тепер слухай. Коли вони зібралися на втечу?
— Ще скажуть. Але до кінця тижня планують зробити ноги. Сьогодні вівторок.
— Знаю, — Ігор дивувався сам собі, як вдається не втратити лік дням, тижням та числам. — Буде так. Більше нікому не ляпни. Нічого не обіцяю, бо сам тепер ризикуватиму. Але придумаю щось.
Вовкові зовсім не хотілося, аби одна людина з'їла іншу. Такого не міг собі уявити навіть у страшному сні. Хоч і ходили чутки більше десяти років тому Києвом — мовляв, по селах голод через неврожай, що до людожерства доходить… Вірити не хотілося ані тоді, ані зараз.
— Дякую, дядя Офіцер…
— Рано ще. Згинь, киш звідси. Мовчки сиди. Розберемося.
Льонька кивнув та зник, наче не було ні його, ні цієї дивної, несподіваної й моторошної розмови. Тільки ж вони поговорили, і Вовк почав усерйоз побоювався, що Балабан може щось запідозрити: адже після почутого спілкуватися зі старим злодієм так, як це було заведено в них раніше, Ігор уже не зможе. А той відчує, неодмінно відчує, старий хитрун…
Обійшлося. Видно, цього вечора блатним було весело й без компанії Ігоря. До ранку жодних планів він так і не склав.
А ранком, відразу після повірки, майор Божич знову викликав до себе.
Напружився Вовк: раптом пронюхав начальник оперативної частини про їхню вчорашню розмову з табірним відщепенцем, і хоче дізнатися, про що з ним взагалі можна говорити. До найгіршого не готувався, але погане передбачив.
Не помилився.
— Не знаю, для чого я це зробив і для кого.
Начальник оперчастини промовляв, здавалося, сам до себе. Ніби шукав виправдання мужньому або, навпаки, ганебному вчинку. Ігор не розумів, що майор має на увазі, й не квапив події. Раз викликав — потягне, але скаже. Зайшовши до кабінету Божича, мовчки сів навпроти, склав руки перед собою й терпляче чекав, поки той перейде до суті справи. Кум же, зі свого боку, не надто поспішав. Наслинив цигарку, закурив, пустив дим, видихнув разом звичне своє:
— Смачно, — тоді зиркнув на Вовка, поцікавився, ніби щойно про це згадав: — Слухай, Офіцере, ти, мабуть, теж курити хочеш. Чи ні?
— Не відмовлюся, — стримано відповів Ігор.
Розумів — майор в курсі спраги кожного в'язня до куріння. А перепитує, бо хоче почути, як просять. Зараз слід вести себе так, аби бажання зробити хоча б одну затяжку не вирвалося назовні. Не стало таким ганебно явним, укотре підкреслюючи принижений та пригноблений стан мешканців табору. Проте не втримався, повторив:
— Можна. Як цукерка.
— А чого не дивуєшся, що я тебе Офіцером назвав?
— Бо я — офіцер. Хай колишній… але колишніх офіцерів не буває. Професорів колишніх теж…
— У мене в господарстві всякої тварі по парі, — гмикнув Божич. — Учора воно професор. Сьогодні — суччя рубає, аж гай шумить. Були такі, хто мені свої професорські регалії тицяв… Ну, не так, щоб сильно тицяв, не дуже–то й потицяєш мені… Але говорили: я, значитця, фізик, вивчав механіку, давайте зробимо механічний прилад, покращимо умови праці…