Білий Бім Чорне вухо
- Автор: Троепольский Гавриил Николаевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Віра Білова
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Білий Бім Чорне вухо». Краткое содержание книги:
У 1975 році повість була удостоєна Державної премії СРСР.
Лікар, стоячи у дверях, сказав:
— Ну й собака! Що ж робити?
Тоді Іван Іванович жестом покликав Біма ближче до себе, погладив по голові, ледь повернувшись. А Бім притиснувся до друга плечем і лизав йому шию, обличчя, руки…
— Підійдіть, — тихо вимовив Іван Іванович, дивлячись на лікаря. Той підійшов.
— Дайте мені руку.
Той подав.
— Здрастуйте!
— Здрастуйте! — сказав лікар.
Бім доторкнувся носом до лікаревої руки, що й означало на собачій мові: «Що ж вдієш! Так тому бути: друг мого друга — мені друг». Внесли посилки. Поклали на них Івана Івановича. Він промовив:
— Степанівно… пригляньте за Бімом, люба. Випускайте вранці. Він сам приходить скоро… Бім чекатиме. — І до Біма: — Чекати… Чекати…
Бім знав слово «чекати»: біля магазину — «сидіти, чекати», біля рюкзака на полюванні — «сидіти, чекати». Зараз він вискнув, покрутивши хвостом, що означало: «О, мій друг повернеться! Він іде, але швидко повернеться».
Зрозумів його тільки Іван Іванович, більш ніхто не зрозумів — це він побачив у їхніх очах. Бім сів біля носилок і поклав на них лану. Іван Іванович потиснув її.
— Чекати, хлопчику. Чекати.
Ось цього Бім ніколи не бачив у свого друга, щоб отак горошинами скотилася вода з очей.
Коли винесли носилки і клацнув замок, він ліг біля дверей, витяг передні лапи, а голову поклав на підлогу, вивернувши її на бік: так собаки лягають, коли їм боляче або тужно; вони й помирають найчастіше у такій позі.
Але Бім не помер від туги, як той собака-поводир, що прожив із сліпим чоловіком багато років. Той ліг коло могили хазяїна, відмовився від їжі, яку приносили на кладовище доброчинці, а на п'ятий день, коли зійшло сонце, він помер. І це бувальщина, а не вигадка. Знаючи незвичайну собачу відданість і любов, не кожен мисливець скаже про собаку: «Здох», він завжди скаже: «Помер».
Ні, Бім не помер. Бімові сказано чітко: «Чекати». Він вірить — друг прийде. Адже скільки разів було так: скаже «Чекати» — і неодмінно прийде.
Чекати! Ось тепер уся мета Бімового життя.
Але як тяжко було тієї ночі самому, як боляче! Щось робиться не так, як завжди… Від халатів пахне бідою. І Бім затужив.
Опівночі, коли зійшов місяць, стало нестерпно. Навіть поруч з хазяїном він завжди непокоїв Біма, цей місяць, у нього є очі, він дивиться цими мертвими очима, світить мертвим холодним сяйвом, і Бім ховався од нього в темний куток. А тепер він аж тремтить від його погляду, а хазяїна нема. І от глупої полі він завив, протяжно, з підголоском, завив, мов перед напастю. Він вірив, що хтось почує, а може, й сам хазяїн почує.
Прийшла Степанівна.
— Ну що тобі, Біме? Що? Івана Івановича нема. Ой-ой-ой, погано.
Бім не відповів ні поглядом, ні хвостом. Він тільки дивився на двері.
Степанівна увімкнула світло н пішла. З вогнем: стало легше — місяць одсунувся далі й поменшав. Бім умостився під самісінькою лампочкою, спиною до місяця, та незабаром знову ліг перед дверима: чекати.
Вранці Степанівна принесла кашу, насипала її в Бімову миску, але він навіть і не встав. Так робив і собака-поводир — він не вставав і тоді, коли приносили їжу.
— Ти диви, сердешний який, га? Це ж просто диво, та й годі. Ну, піди погуляй, Біме. — Вона широко розчинила двері. — Піди.
Бім підвів голову, уважно подивився на бабусю. Слово «гуляти» йому знайоме, воно означає — воля, а «іди, іди гуляти» — цілковита свобода. О, Бім знав, що таке свобода: роби все, що дозволяє хазяїн. Та ось його нема, а кажуть: «Піди погуляй». Яка ж це свобода?
Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, що такі, як Бім, розуміють людину й без слів, а ті слова, що їх вони знають, містять у собі дуже багато і, відповідно до випадку, різне. Вона від простоти душевної сказала:
— Не хочеш каші, піди пошукай чогось іншого. Ти й травицю любиш. Гляди і на смітнику щось розкопаєш (не знала вона, наївна, що Бім на смітниках і не був ніколи). Піди пошукай.
Бім підвівся, аж стрепенувся. Що таке? «Шукай»? Що шукати? «Шукай» означає: шукай схований шматочок сиру, шукай дичину, шукай загублену або сховану річ. «Шукай» — це наказ, а що шукати — Бім визначає, виходячи з обставин, по суті справи. Що ж зараз шукати?
Усе це він сказав Степанівні очима, хвостом, запитливим перебиранням передніх лап, але вона нічогісінько не зрозуміла, а повторила:
— Піди погуляй. Шукай!
І Бім метнувся в двері. Блискавкою проскочив східці з другого поверху, вискочив у двір. Шукати, шукати хазяїна! Ось що шукати — більш нічого: так він зрозумів. Ось тут стояли носилки. Так, стояли. Ось уже з ледь відчутним запахом сліди людей у білих халатах. Слід автомобіля.